наче він збиравсь за тридев'ять земель, фуфайки ж, сплетеної Раісою, він не мав права скидати цілу зиму. Кожен кашель, навіть самий легкий, викликав докори в необережності… Брак апетиту вів за собою усильні запрошування, а великий апетит — благання не об'їдатися. Це дратувало о. Василя. Це просто якась змова проти нього. І чого їй треба від нього, тій старій панні.
— Ви мені в рот дивитеся, а самі нічого не їсте, скоро з вас мощі будуть!
Грубий тон і роздратовання о. Василя ображали Раісу. Вона покірно зносила його деспотизм, нічого не сказала йому, коли він прогнав Тетяну та найняв на її місце кого сам схотів, хоч новий сторож вічно стирчав у попівській пекарні й нічого не робив у школі. Вона навіть не протестувала, коли о. Василь вигнав з школи двох найкращих школярів через якісь свої рахунки з їх батьками. Але та зневага до найкращого її почуття боліла Раісу.
О. Василь не помічав того. Зате Раіса виразно бачила, що він ухиляється од довгих бесід та суперечок, які так подобались Раісі.
Вечори вони проводили разом, хоч то вже були не давні вечори.
Після чаю стара матушка примощувалась під грубою, ставила перед собою решето з пір'ям і скубла, злегка дрімаючи. Раіса протягувала руку до книжки й несміливо питала:
— Може, почитаємо?
— Е, не хочу, докучило… Що там в тих романах… Не знаю, для кого вони пишуться — хіба для старих панів, щоб кров розгрівати.
З цими словами о. Василь кидав скісний погляд на Раісу і позіхав. Він чалапав по хаті, позіхав, нудився або сідав на канапку і знов позіхав з смаком і з кряканням.
Матушка за пір'ям вторувала йому.
— Ти б пішов спати, а то щелепи роздереш, — радила вона йому.
— А справді піду… чогось сон наліг на мене, — позіхав о. Василь і йшов спати, не вважаючи на те, що було ще рано і що Раіса сиділа в столовій.
