Перейти до вмісту

Сторінка:Коцюбинський М. Твори в 2-х т. Т. 1 (1955).djvu/408

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Лиха доля чекала втікача: його оддавано в некрути, засилано на Сибір, катовано канчуками, тавровано мов худобу або з оголеною напів головою, збитого, збасаманеного, одсилано в кайданах назад до пана, знов у неволю, на панщину…

Чого він міг сподіватися вдома від пана?

А проте, мов талії води під теплим подихом весни, річкою текло вкраїнське селянство туди, де хоч дорогою ціною можна здобути бажану волю, а ні — то полягти кістками на вічний спочинок…


I

— То ти, Остапе?

— Я, Соломіє.

— Що ж воно буде?

— А що ж буде?.. Хай воно загориться без вогню й диму… Втечу… піду за Дунай, може, ще там люди не пособачились… От бачиш — сакви… Бувай здорова, Соломіє!

— Тікаєш… покидаєш мене… І оце я лишуся сама з тим осоружним чоловіком… Ні, тікай, тікай, Остапе! Коли б ти знав, що робиться у горницях: пан біга по хаті, мов скажений. «Бунтар, кричить, гайдамака. Він мені людей баламутить». Покликав осавулу: «веди мені зараз Остапа Мандрику»…

— Так…

— «З живого шкуру здеру, чисто оббілую. Я ж йому пригадаю, гайдамаці, Кодню»…

— Так…

— «В некрути, каже, оддам». А паня біла, біла, трясця трясе її, а вона руки заломила та: «Ромцю, каже, тікаймо звідси, бо ті хлопи заб'ють нас, як мого дідуся в Умані»… Тікай, Остапе, тікай, серце… Спіймають — катуватимуть нелюди, живого не пустять…

— Враг його бери! Не так мені страшно ляха, як злість бере на наших людей: застромив віл шию в ярмо та й байдуже йому: тягне, хоч ти що. Ех, піду, де воля, де інші люди… Бувай здорова, Соломіє…

— Перелазь, хоч попрощаємося.

Остап перекинув через тин, за яким стояла Соломія, сакви і сп'явся на тин. На нічному зоряному небі ви-