Лиха доля чекала втікача: його оддавано в некрути, засилано на Сибір, катовано канчуками, тавровано мов худобу або з оголеною напів головою, збитого, збасаманеного, одсилано в кайданах назад до пана, знов у неволю, на панщину…
Чого він міг сподіватися вдома від пана?
А проте, мов талії води під теплим подихом весни, річкою текло вкраїнське селянство туди, де хоч дорогою ціною можна здобути бажану волю, а ні — то полягти кістками на вічний спочинок…
— То ти, Остапе?
— Я, Соломіє.
— Що ж воно буде?
— А що ж буде?.. Хай воно загориться без вогню й диму… Втечу… піду за Дунай, може, ще там люди не пособачились… От бачиш — сакви… Бувай здорова, Соломіє!
— Тікаєш… покидаєш мене… І оце я лишуся сама з тим осоружним чоловіком… Ні, тікай, тікай, Остапе! Коли б ти знав, що робиться у горницях: пан біга по хаті, мов скажений. «Бунтар, кричить, гайдамака. Він мені людей баламутить». Покликав осавулу: «веди мені зараз Остапа Мандрику»…
— Так…
— «З живого шкуру здеру, чисто оббілую. Я ж йому пригадаю, гайдамаці, Кодню»…
— Так…
— «В некрути, каже, оддам». А паня біла, біла, трясця трясе її, а вона руки заломила та: «Ромцю, каже, тікаймо звідси, бо ті хлопи заб'ють нас, як мого дідуся в Умані»… Тікай, Остапе, тікай, серце… Спіймають — катуватимуть нелюди, живого не пустять…
— Враг його бери! Не так мені страшно ляха, як злість бере на наших людей: застромив віл шию в ярмо та й байдуже йому: тягне, хоч ти що. Ех, піду, де воля, де інші люди… Бувай здорова, Соломіє…
— Перелазь, хоч попрощаємося.
Остап перекинув через тин, за яким стояла Соломія, сакви і сп'явся на тин. На нічному зоряному небі ви-
