— Отче наш… да будет воля Твоя… — молився хтось з притиском, з чуттям.
Хвора жінка важко дихала і стиха постогнувала.
Межи втікачами були й Остап з Соломією. Зазнавши всяких пригод, вони врешті добились до Дунаю і вкупі з іншими чекали перевозу.
— Ти ще не заснула, Соломіє? — стиха обізвався Остап.
— Та мало що… Так сон наліг на мене, так наліг… Коли б уже швидше рушати звідси…
— Ще рано, до півночі далеко… Ну й холод! чисто змерз… Іване! — обернувся Остап у другий бік, — як думаєш, не завадив би нам оберемок бадилля на вогнище? га?
— Падку мій! Та ж то аж наверх лізти, гей! — жахнулось щось у темряві пискливим баб'ячим голосом, і кілька разів відсапнуло, немов корова у хліву.
— І куди його посилаєш? Адже він на своїх коротких ногах не злізе на гору, — кинула Соломія.
— Овва… овва… бозна що вигадали… я й не на таке лазив… — образився Іван, і з цими словами стало чутно, як він подряпавсь на стрімку стіну урвища, важко й часто відсапуючи.
— Бач, старається, котигорошок! — промовив хтось з темряви, — аби молодиця слово сказала, в пекло полізе.
За кілька хвилин оберемок бадилля прудко летів у провалля, а за ним, обвалюючи глину й запорошуючи всім очі, скотився додолу тріумфуючи Іван.
— От і не виліз… от і короткі ноги… ге! Якби не короткі ноги — сидів би один з другим поночі, а тепер у нас вогонь буде… хе-хе-хе… Кресало є?.. є!.. А губка є?.. є!.. Ну, викрешемо… га! — торохтів він, мов горохом сипав.
Іван метушився, бігав без потреби з одного місця на друге, шелестів сухим бадиллям, трощив його і складав на купу.
Врешті черкнулась криця об кремінь, спалахнула на мент іскра, і стіни урвища немов двигнулись.
Іван припав до землі і дув. Червону цятку, до якої він мало не торкавсь устами, розбирав гнів: вона росла, червоніла, пирскала, мов сердитий кіт, і, врешті, не ви-
