лася на плоті, Остап одіпхнув од берега й тоді скочив. Пліт захитався і пропустив воду. Прудка течія крутнула ним і понесла вниз. Остап опиравсь бистрині з усієї сили, але його кіл мало що помагав: пліт несло серединою річки. Якийсь час пливли вони в тумані, поміж берегами, одірвані од землі й безпомічні. На превелику силу вдалося врешті вибитися з стрижня та наблизитись до берега. Але й тут вода зносила пліт і нелегко було пристати до берега. Остапові пощастило однак зачепитись якось за прибережну вербу. Соломія вхопила за гіллячки, Остап придержав пліт — і обоє вискочили на берег, втомлені й мокрі.
Вода зараз підхопила пліт, поволі обернула його й понесла вниз укупі з харчами, забутими на плоту. Та це була дурниця: вони були за кордоном.
Дивне почуття обхопило Остапові груди: замість радости — сильне обурення стрепенуло його істоту. В один мент відчув він усі кривди й знущання, які зазнав у покинутому краї і, твердо упираючись ногами в нову, не панщизняну землю, він затис кулак і погрозив на той бік річки.
— Бодай ти запалася, треклята країно, з твоїми порядками, — закляв він наголос.
Одночасово на тому березі почулася кінська ступа.
— Хто там!.. — кинув у пітьму кордонний козак і, не дочекавшись одповіді, бахнув наосліп з рушниці.
— Ой! — скрикнув Остап, вхопивсь за груди й захитався.
— Нічаво-о!.. Коли не влучив, тікай собі з Богом! — добродушно промовив козак і ступою подавсь далі.
— Що тобі? — прискочила Соломія до Остапа і піддержала його.
Вона вся похолола і тремтіла од жаху.
— Ой, — тихо стогнав Остап, — поцілив мене отут, під серце…
Соломія немов не розуміла того, що сталося. Вона торсала Остапа за одежу, тягла його з собою і з жахом повторяла:
