І, немов в одповідь йому, важко дихав Остап, тихо постогнуючи крізь сон.
Соломія затулила вуха й заплющила очі. Ця пітьма, більш знайома, більш свійська, не так мучила її. Зате вона почула вогкий холод, що проймав її наскрізь. Та вона не хотіла виймати спід голови в Остапа своєї одежини й тільки скорчилась, щоб хоч трохи зогрітись. Вона не чула вже зловіщого шептання мороку й оддалась надіям на краще. «Він вигоїться, він житиме… вона не дасть йому загинути. От коли б лиш світало уже… коли б світало».
Утома взяла своє. Соломія насидячки задрімала.
Коли вона прокинулась, сіре світло падало з хмарного неба. Туман ще плутався у комишах і поволі здіймався догори. Плавні немов курились.
Остап лежав тут же з розплющеними очима; його молоде обличчя немов прив'яло, на уста впала смага.
— Ну, як тобі? — припала до нього Соломія.
— Та нічого… тільки дихати важко… згага мене палить… води…
Треба було щось радити.
— Ти можеш іти?
— Не знаю… зведи мене…
За поміччю Соломіїною Остап звівся. Він затискав зуби та кріпився, щоб не стогнати, — так його боліло за кожним рухом десь під лопаткою. Соломія підтримувала його, і так вони звільна йшли поміж високими стінами жовтого комишу.
Недовго їм довелося шукати воду. Незабаром заблищало крізь комиш спокійне дзеркало озерця.
Соломія напоїла Остапа, оглянула й обмила його рану. Вона приклала до рани мокру холодну ганчірку — і Остапові стало легше.
Почали радитись, як їм вибратися з плавнів, куди йти. Остап міркував.
— Де сонце? — поспитав він.
Соломія глянула на небо. Поміж очеретяною кунею, що тихо гойдалася вгорі, виднівся клапоть сірих олив'яних хмар. Зза високого та густого, як щітка, комишу не можна було нічого розібрати.
— Звідки вітер? — допитувався Остап.