одроблю… Візьміть все, що маю… все… та не кидайте нас… ось нате…
З цими словами Соломія зірвала з шиї торбину й висипала з неї на руку старому циганові кілька срібних монет.
Старий побрязкав грошима на долоні, підкинув їх і сховав у кишеню.
— Мішто![1] — сказав він коротко.
По нараді з молодим вони взяли Остапа — один під пахви, другий за ноги — й тихо посунулись до хати.
Стара циганка віджила, коли принесено раненого. Її страшне, жовте, відьомське обличчя зразу стало добрішим, а сиві пасма кіс, що вибивались спід чорної хустинки, спокійно лягали на Остапові груди, мов на груди сина, коли вона обмивала та перев'язувала йому рану. Напоєний незабаром зіллям, з перев'язаною раною, зогрітий теплом, Остап розплющив очі. Це так врадувало стару циганку, що вона забелькотала щось жваво, сильно зачадила з люльки й радісно потріпала Соломію по плечах.
Стара циганка взяла Остапа під свою опіку. Вона ходила коло нього, варила йому зілля, обдивлялась рану, поїла козячим молоком, особливо коли Гіца та Раду виходили з дому.
Молода Маріуца при мужчинах не звертала уваги на Остапа, ба навіть показувала, що її сердить вся ця історія: вона часто викрикувала щось лихе різким, як у ворони, голосом і блимала непривітним оком в куток, де лежав ранений, та Соломія помічала, що все це робиться більш для Раду, бо, сердячись, циганка позирала скоса на чоловіка, видимо цікавлячись, яке це враження робить на нього.
Проте доволі було мужчинам вийти за поріг, як Маріуца оберталась у добру, сердечну жінку й помагала Соломії та старій матері ходити коло Остапа. Вона укривала його найтеплішими із своїх лахманів, одгортала волосся з чола, одганяла осінніх мух, і все це робила так охоче, з такими жвавими та гарними рухами, що здавалась гнучкою рослиною на вітрі. Зиркаючи своїми чорни-
- ↑ Добре!
