з'являлась горілка, вино, всі пили, кричали, вимахували руками, гнулись як комишина, блимали чорними очима та підсиненими білками, світили розхристаними чорними грудьми. Часом заходили на вечерю сусідні цигани, похмурі й непевні фігури, і теж пили, кричали, стукали кулаками у стіл.
Чорні тіні од чорних циган хитались по стінах, в хаті здавалось людно, як на базарі.
Остап не міг спати од того галасу: він лежав з розплющеними очима в гарячці й уявляв, що попав у пекло.
Весела кумпанія закликала Соломію, частувала вином, та Соломія, не розуміючи циганської мови, ухилялась од запросин — врешті їй було не до того.
До ночі все те стихало. Гіца, Раду і гості вибирались кудись у дорогу, а циганки залазили на піч. Другого дня було те ж саме.
Лишаючись в хаті сама, поки жінки їздили по жебрах, а мужчини хропли під стінами на лавах або щезали кудись, Соломія ставила біля Остапа холодну воду і бралась до роботи. Вона підмазувала чорні, задимлені стіни халупчини, що нагадували дику печеру, мела долівку, стирала пил з Гіциної скрипки, мила стіл і навіть занехаяні шибки, крізь які видко було море рудого комишу та білу, блукаючу коло хати козу.
Соломія усе старалася оддячити циганам за рятунок і захист; однак те, що вона робила, не вдовольняло старого цигана — вона це помічала з його лихих поглядів, з його бурчання. Та що мала чинити? Піти найнятись у город або в село, лишити хворого на самоті без помочі вона не могла, бо Остап раз-у-раз її потребував. Навіть коли вона чепурила хату, він часто кликав її слабим голосом:
— Соломіє!..
— Чого, Остапе? — кидала вона роботу.
— Сядь коло мене…
Вона сідала на лаві, а він мовчки дивився на неї червоними з гарячки очима або плів нісенітниці.
Однак Соломія не тратила надії й навіть не дуже журилась. Молодість брала своє. Коли вони не загинули в планях, коли не пропали досі, то вже тепер не загинуть, аби Остап швидше вигоївся.
