«Я б тобі утер маку, — думав він, — коли б москаль не виточив з мене крови».
Крови тої витекло чимало, бо здоров'я повертало до Остапа поволі, сили прибували по краплині, й білі уста довго не хотіли рожевіти.
До того він був у неволі. Море комишу звідусюди котилось на нього рудими хвилями й не пускало, мов свого бранця.
Лишаючись цілими днями на самоті, Остап пробував свої тремтячі ноги, як мала пташина крила, і нудився, і сумував, що не почував у собі ще сили покинути скоро циганську оселю. Придивляючись до життя тої оселі, Остап помічав багато незвичайного, тривожного навіть. Гіца з Раду цілими днями спали, а на ніч кудись щезали. Часто серед ночі, перериваючи спокійний сон халупки, розлягався раптовий грюкіт у віконце, і хату сповняла ціла банда якогось непевного люду, що пив, кричав, блискав жадними очима і сварився, як вовча тічка. Раз якось Остапові не спалося. Він одхилив надвірні двері, щоб дихнути свіжим повітрям, і побачив, як Раду пригнав чиїсь коні, спутав їх і одвів у комиші.
«Еге, — подумав Остап, — так ось воно що!.»
І чим більш Остап придивлявся, тим більш помічав і все більше запевнявся, що попав у злодійське гніздо.
Плавні були добрим місцем до схованки краденого, а старий і молодий цигани жили з ними душа в душу та сміливо звірялись їм з усіх таємниць небезпечного ремества.
— Треба тікати звідси! — говорив Остап Соломії, оповідаючи їй свої спостереження, — а то ще вскочиш вище халяв. Раду на мене пеклом дише за свою — цур їй! — носату циганку та голомшить молодицю ні за що, ні про що.
Однак Раду не завжди сварився з жінкою.
Траплялись такі дні, коли вся сім'я, мов змовившись, лишалась вдома, спочивала. Всі разом обідали, пили вино й були веселі. Коли часом вибух гніву або лиховісний полиск підсиненого білка каламутив спокій, то лиш на хвилину: зараз після того знов розлягався сміх, і радість була такою ж дикою, як і сварка.
По обіді Гіца знімав з стіни свою скрипку. Вся сім'я знала вже, чого має сподіватися, й розташовувалась під
