ся, що вас бачу… Розкажіть хоч, яким чудом ви тут опинилися?
Соломія почала оповідати, та Іван раз-у-раз перебивав її.
— Хе-хе!.. я гукаю — Остапе! Соломіє! — аж коли гляну, а навкруги вода… тільки буль-буль під веслами, буль-буль… а берег так і пропав у темряві…
— Ох, лишко! — охкав Іван наче баба, — під саме серце влучив, бач…
Іван витріщав на Соломію очі і крутив, здивований, цапиною борідкою.
… А як же, а як же, та же обсмалили б як кабана… пропала б душа християнська ні за понюшку табаки… хе-хе!
… Ви думаєте — точнісінько так і мені було; ото пристали ми до берега…
… Оце але! Ну й бісова циганка!.. він її лупцює, а вона йому очі з лоба дере, так як…
Іван перебив Соломіїне оповідання та все поривався розповісти про свої пригоди. Врешті він таки діп'яв свого.
— Вилізли ми з човнів, стали на турецьку землю, а мені й світ не милий, їй-богу!.. Де чоловік думав при купі, з гарними людьми, а тут… тільки клунок ваш у руках… Йдемо на другий день у конак записуватись, а мені все ви на думці з Остапом, мало не плачу з жалю… Записали нас — кажуть, вільні… Ну, живий живе й гадає — хе-хе-хе! Одні з нашої валки подались на Тульчу, на Ісакчу, до родичів, а я бачу, що й тут наші люди — та й лишивсь. Може, думаю, яку звістку про вас почую — їй-богу!.. Та чекайте ж бо, не перебивайте!.. От вийшов я на базар — став коло наших… оглядаю тих, що наймають… Проходять турки — гал-гал-гал! як жиди наші… Чорні греки так і шпають, так і шпають… Підійшов до мене один чоловік, румунами їх тут звуть — «йди, каже, до мене за «аргата»… Аргат — це по-їхньому, а по-нашому наймит… А я й не знав, про що він… Чого хочеш, питаю? А він «аргат, аргат»… Насилу розтолкували люди… Чому ні? — кажу, та й пішов за ним. Людяний чоловік, спасибі йому, харчі добрі… Оце молодиця його почне на мене грима-
