ки самотнього життя серед розлогих просторів, у цьому царстві вітру, навчили його розуміти таємну розмову. Ось і тепер приносить йому той вірний товариш усякі звістки світу і кидає, мов цінний дарунок, у комин халупки.
Дід піднімає кудлаті брови й слухає. Його мутні очі дивляться в просторінь, а усмішка розсовує зморшки.
— Чую, чую… — шепче він і виходить з хати.
Темрява і пустка обгортають його.
Він повертається у той бік, де далеко, за селами й ланами, пливе Дунай — і шепче:
— Знов мене кличеш, Соломіє? Почекай, швидко прийду, не забарюся вже…
А вітер гуде, розвіває дідові бороду й приносить йому тихий, ледве чутний, мов з дна Дуная, поклик:
— Оста-а-пе!..
— Отак вона мене часто кличе, — оповідає дід людям, що інколи заходять в сторожку. — Як тільки вітер загуде — так і кличе до себе, то в комин гукне, то надворі покличе, а часом серед ночі збудить. А не приходить, ні… Та й хвала Богу, бо засмутилась би небіжка, коли б прочитала моє життя, як воно списане на спині…
І Остап охоче піднімає сорочку й показує збасаманений синій хребет, де списаний, як він каже, його життєпис.
— Оце ззаду пам'ятка од пана, а спереду, між ребрами, маю дарунок од москаля… кругом латаний… з тим і до Бога піду… Дорого заплатив я за волю, гірку ціну дав… Половина мене лежить на дні Дуная, а друга чекає й не дочекається, коли злучиться з нею…
|
4 листопада 1901 р. |
