примощувався під кав'ярнею або де-інде і розмовляв з рідним краєм сумними, хапаючими за серце згуками. Зурна скликала молодь — мужську, звичайно. Їй зрозуміла була пісня сходу і скоро в тіні кам'яних осель, перетканій блакитним світлом, починалась забава: зурна повторяла один і той самий голос, монотонний, невиразний, безконечний, як пісня цвіркуна, аж робилось млосно, аж починало під серцем свербіти й запаморочені татари підхоплювали в такт пісні:
— О-ля-ля… о-на-на…
З одного боку дрімав таємний світ чорних велетнів-гір, з другого — лягло долі погідне море й зітхало крізь сон, як мала дитина, і тремтіло під місяцем золотою дорогою…
— О-ля-ля… о-на-на…
Ті, що дивились згори, з своїх кам'яних гнізд, бачили часом протягнену руку, що попадала під промінь місяця, або тремтячі у танці плечі, і слухали одноманітний, в'їдливий приспів до зурни:
— О-ля-ля… о-на-на…
Фатьма теж слухала.
Вона була з гір. З далекого гірського села, де жили інші люди, де були свої звичаї, де лишились подруги. Там не було моря. Прийшов різник, заплатив батькові більше, ніж могли дати свої парубки, і забрав її до себе. Противний, неласкавий, чужий, як усі тут люди, як цей край. Тут нема родини, нема подруг, прихильних людей, це край світу, нема доріг навіть звідси.
— О-ля-ля… о-на-на…
Нема доріг навіть, бо як море розсердиться, то забирає єдину прибережну тропу… Тут тільки море, скрізь море. Вранці сліпить очі його блакить, удень гойдається зелена хвиля, вночі воно дихає, як слаба людина… В годину дратує спокоєм, в негоду плює на берег і б'ється і реве, як звір, і не дає спати… навіть у хату залазить його гострий дух, од якого нудить… Од нього не втечеш, не сховаєшся, воно скрізь, воно дивиться на неї… Часом воно дрочиться, укривається білим, як сніг на горах, туманом, — здається нема його, щезло, — а під туманом все таки б'ється, стогне, зітхає — ось як тепер-о!
Бу-ух!.. бу-бух!.. бу-ух!..
