Мемет вернувся до Нурли.
— Чого ти хочеш?
— Ти божевільний… Я тобі кажу, що твоя жінка втекла з дангалаком… я їх бачив, як повертав з Яйли.
Меметові очі полізли наверх. Дослухавши Нурлу, він одіпхнув його, вискочив з хати й, коливаючись на своїх кривих ногах, поліз по східцях наверх.
Він оббіг свої покої й вискочив на дах кав'ярні. Тепер він справді був як божевільний.
— Осма-ан! — крикнув він хриплим голосом, приклавши долоні до рота. — Са-алі… Джепа-ар!.. Бекр! Кель мунда! — Він обертався на всі сторони і скликав як на пожежу: — Усе-їн?.. Мустафа-а!..
Татари прокидались і з'являлись на пласких покрівлях. Тим часом Нурла помагав знизу:
— Асан!.. Мамут!.. Зекерій-а-а!.. — волав він не своїм голосом.
Сполох літав над селом, знімався вгору, до верхніх хатин, скочувався вниз, скакав з покрівлі на покрівлю і збирав народ. Червоні фези з'являлись скрізь, і кривими та крутими стежками збігались до кав'ярні.
Нурла поясняв, що сталося.
Мемет, червоний і непритомний, мовчки поводив по юрбі вибалушеними очима. Врешті він підбіг до краю покрівлі і скочив униз зручно і легко, як кіт.
Татари гули. Усіх тих родичів, що ще вчора розбивали один одному голову у сварці за воду, єднало тепер почуття образи. Зачеплено не тільки Меметову честь, але й честь усього роду. Якийсь злиденний, мерзенний дангалак, наймит і заволока… річ нечувана! І коли Мемет виніс з хати довгий ніж, яким різав овець, і, блиснувши їм на сонці, рішуче застромив за пояс, рід був готовий.
— Веди!
Нурла рушив попереду, за ним, налягаючи на праву ногу, поспішавсь різник і вів за собою довгу низку обурених і завзятих родичів.
Сонце вже показалось і пекло камінь. Татари злазили вгору добре відомою їм стежкою, витягшись у лінію, як колонка мандруючих мурах. Передні мовчали і тільки ззаду рядка сусіди перекидались словами. Нурла виступав з рухами гончого пса, який нюшить вже дичину. Мемет,
