всім певне А тоді ще гірше. Допити, суд, поліція — він опинився б у смішному становищу. Що ж буде?
Піддубний лежить довго, один, у темряві й думає під стук калатушки нічного сторожа.
— Ну, добре! — каже Іван і знов сідає на ліжко. — Ти зробив свинство. Вліз у сім'ю, взяв чужу жінку… Май же сміливість чесно поквитуватись. Візьми її. Забери і звий своє гніздо… На своїх десять копійок, що лишились у кишені, на своє убожество? А дитина?
Щось встає з середини у нього й конвульсійним сміхом вилітає крізь горло… Стару?.. рештки?.. Ні!..
Його думка все більше й більше нахиляється до поєдинку. Він мусить змити кров'ю свій пекучий сором.
І знов картина.
Стріляються. Щось гостре, гаряче пронизує його тіло в тому місці, де сидить образа, аж йому легше стає од того — і він труп, і він герой!
Про нього говорять, йому співчувають, за ним плачуть і пишуть йому довгі й ніжні листи — безконечні сині рядки на дорогому папері — листи, яких він ніколи не прочитає.
Свідомість його двоїться, і в той час, коли він бачить наслідки поєдинку свого — він знає, що це фантазія, дурниці, що він нізащо — от нізащо! — не підставить чола під цівку пістолета.
Мі-щанство-о!.. — прогучав чужий голос в його ухах.
Він присилував свою думку і далі думав про поєдинок. Він уявляв собі, що станеться з ним, коли він буде мертвим. Насамперед не буде дихати — і він перестав дихати і лежав спокійно. Кров у жилах холодна і густа, як драглі, члени витягнені, дерев'яні і не згинаються. Як з пап'є-маше. В голові пустка… В грудях пустка. Рота не можна закрити, з горла видобути згук…
І в пристраснім імпульсі життя він видавив горлом короткий згук, помацав своє тіло й зігнув руку.
Х-ху!.. Він протестує!
Раптом він скочив на ноги. Блиснула щаслива ідея. Вона ще без форми, легка й невловима, як етер, і поки вона хвилювалась перед ним і тремтіла, мов улітаючий газ, він чув, як з самої глибини його істоти вставали нікчемність, фальш, компроміси й світили до нього зеленими
