лице моє жалібно кривиться і в очах крутиться гірка сльоза…
Що то? Щось грюкнуло дверима й полопотіло босими ногами… Кінець?
Я завмер на місці й серце моє стало. Щось переливається, і дзвенить відро залізною дужкою. То Катерина внесла щось у хату. Я бачу цю стурбовану й заспану жінку; вона покірливо товчеться по ночах, вона теж любить нашу Оленку. Добра душа!..
І знов усе тихо, коли б не той свист здушеного горла, не те сичання чигаючої смерти… Куди мені втекти од того свисту, де мені подітися? Я не маю вже сили слухати його… А тим часом я цілком певний, що я не вийду з цієї хати, бо я не можу не слухати його. Він мене приковує. Поки я чую його, я знаю, що моя дитина ще жива. І я ходжу і мучусь і у мене всі жилки болять од того свисту…
Вже пізно. Лямпа починає чадіти й гаснути. Я чую, що тріщить ґніт, і бачу, як блимає світло — то підіймається, то падає, мов груди моєї дитини. Я з жахом вдивляюсь у цю боротьбу світла з життям, і мені здається, що в той мент, як воно погасне, одлетить душа моєї Оленки.
Страх який я став забобонний! Я засвічую свічку і раптом, набравшись зваги, гашу лямпу. В хаті стає темніше, пропали бліки й різкі тіні, на всьому ліг сірий сумний колорит. Сумно стало в моїй хаті. Я волочу втомлені ноги поміж сірими меблями, а за мною тихо волочиться моя згорблена тінь. Голова снує думки. Про що я думаю? Я думаю про щось чуже, стороннє, не важне, а проте тямлю, що я не забув свого горя. Якісь голоси говорять в мені. «Чи не хочете оселедця?» — «Що? якого оселедця?» Я не задумуюсь над цим. Хтось чужий поспитав — і так воно лишилося. «Гідрохінон… гідрохінон… гідрохінон…» Чогось це слово мені вподобалося, і я повторяю його з кожним кроком і боюсь пропустити в ньому якийсь склад. Воно якусь дивну полегкість робить моїм гарячим очам, вони спочивають, солодко спочивають і перед ними починають простягатися довгі зелені луки з такою свіжою травою… Не чую свисту, затихло калатало…
