приязно осміхалась на всі боки. Деякі чоловіки смоктали люльки, і дим здіймався догори синіми струмочками. Запах горілки, змішавшись з важким духом бакуну, наскрізь прочадів чорні стіни корчми. Несказаний гомін широкими хвилями вилітав з корчми крізь відчинені двері та вибиту шибку в вікні. І чого не було в тому гомоні! І гучна людська гутірка, і жалібний голос пісні, і плач п'яної баби, і писк жидівської дитини. Бадьористі звуки скрипки та цимбалів долітали до корчми зза стіни, де хлопці наймали музики дівчатам, і змішувались з празниковим п'яним галасом.
А Гнат сидів, підперши голову рукою, й нікого не чув. Він дивився на стовп сонячного променя, що, продершись крізь вікно, ліг на стіні чотирма золотими плямами. Сонячне проміння пригадало йому один щасливий день в його житті. Це було торік у такий самий веселий майовий день. Він стояв у садку під яблунею, вкритою білим цвітом, і говорив з любою дівчиною. Вона осміхалась до нього, казала, що любить його… «Піду за тебе, присилай старостів»… З радощів він мало не збожеволів. Та й як його не радіти, коли світ зразу покращав: і сонце веселіше засяло, і пахощі з садків покотились хвилями, і озимина нічогенько показує на цей рік, і сусіда Іван справді добрящий чоловік, — отак, хрін його знає, за що й посварилися… Щастя не вміщувалось у серці, щастя розривало груди! Та чи довго ж тішився він тим щастям? От прийшло лихо і, мов корова язиком, злизало щастя!.. Така вже його доля… щербата, мовляв. Кажуть — діти щасливі: дитина не знає біди, не знає лиха. Пусте! Скільки сягає його пам'ять у час дитинства — усе не вбачає він себе щасливим. Вже на сьомому році почав він помагати батькові в господарстві. Далеко ще до світа, а вже батько будить вставати — худобу пасти чи в поле йти орати за погонича. Господи, як не хочеться лишати нагрітого місця, як тяжко розлучатись з солодким ранішнім сном! Та суворе батькове слово мов водою холодною обіллє і прожене сон… А в полі добре, як сухо та тепло! Але в дощ, у негоду, в осінній холод змокне було, що й ниточки сухої не знайдеш на спині, сяде десь під кущем та кланцає зубами з холоду — та мориться голодом, бо що то за їжа — хліб з цибулею!
