засув, засовали по сінях босі ноги. Серце тоді переставало битись і, спинивши дух у грудях, Гнат увесь обертався в увагу… Але сінешні двері щільно приставали до одвірка, а навкруги була німа, мертва тиша. Гнат важко переводив дух, підходив до вікна, під котрим спала Настя, та хотів стукати в вікно. Він спершу тихенько стукнув у шибку, далі дужче і дужче… Широко розкриті очі пильно дивились на двері, ухо пожадливо ловило кожний звук у нічній тиші і все одурювало сполохане та роз'ятрене серце. Двері не відчинялись. Нетерплячка брала Гната. Він гриз би вікно, гриз би скло, раму. Він головою висадив би вікно та вліз у хату, щоб хоч на хвилинку побачити Настю… Часом, серед такої гарячки, вся енергія його спадала, і якийсь голос говорив у ньому: «Навіщо? Кінець! Дійшов до краю!» Але за хвилинку надія побачити Настю, почути від неї, що все, що його мучить — сон, мара, обхоплювала цілу його істоту, і він знов уперто ходив під вікнами та чекав… Повний місяць освічував бліде обличчя з тонким чорним вусом, широко розкриті, блискучі очі та розкуйовджене волосся. Якби хто глянув на його в ту пору, то певно подумав би, що то упир прийшов з того світа і от-от щезне, лише заспівають треті півні.
Вже над світом, коли східний край неба спалахнув полум'ям і свіже повітря виповнилось чудовою гармонією пташиного співу, Гнат, коливаючись, мов п'яний, поплентавсь додому.
В полуднє прийшла до Гната його тітка Мотря. Вона вже все знала. Їй так було жаль бідного Гната! Скривдили бідного сироту воріженьки лихії, бодай їм долі не було. Дання якесь дали парубкові, зчарували, а тепер знущаються! А все той циган — Олександра. Як узяла вговорювати Настю, як узяла: «а він, сестрице, нероба, а він ледащо: змалечку служив у дворі за лакея, звик на легкім хлібі. Ти будеш бідувати з ним, бо він незугарен господарювати. До того ще сумовитий, невеселий. Ні поради, ні розваги. От Петро — багатир, хазяйська дитина, не тинявся по наймах. Ще до того веселий, моторний і з лиця гарний, хоч води напийся. За таким чоловіком не знатиме жінка біди. А ввійде в хату — то й хату звеселить». А старе луб'я Явдоха й собі за Петром тягне
