любитися з тою биркою, з тою слинявою Настею, бодай вони почезли разом до мари, може б, їй розвиднілося тоді хоч трохи!..
— Мовчи, бо битиму! — Гнат крикнув, і шибка задеренчала в вікні. Він вийшов зза стола. О, це вже чорт його зна, що таке! Це вже баба не абияк зноровилася! То він не каже бісовій личині, що вона нехлюя, не хазяйка, що вона негодна страви зварити, хліба спекти! Хіба він не знає, хто розлучив його з Настею, набрехав на його? Хіба він не бачить, що вона гзиться з парубками, мов дівка розбещена? Він усе знає! Хай же наважиться сказати хоч слово, тоді знатиме, почому в Тростинці гребінці. Ох, битиме ж він її, битиме, як жиди гамана!
— Ба брешеш, ба не вдариш, побила б тебе лиха година!
Олександра скочила до Гната і вдарила кулаком в кулак. Гната взяла злість. Він замахнувсь рукою і збив очіпок їй з голови. Кічка розкрутилась, і розкішне чорне волосся хвилею впало на плечі. М'яке тепле волосся роздратувало Гната. Він узяв косму волосся, замотав його на руку й сіпнув. Олександра дико скрикнула. Той крик ще більше розлютив Гната. Не тямлячи себе, кинувся він на Олександру. За хвилину дві істоти злились в одну дивовижну, з чотирма руками, чотирма ногами. Істота та якось незвичайно, конвульсійно ворушилась і не можна було розібрати тих рухів при нерівнім, блимаючім світлі карасинової лампочки. Гнат кинув Олександру на землю, змісив її ногами. Вона зірвалася з долівки і розкудлана, перелякана, з плачем та криком вибігла в двері.
— Геть з моєї хати! — ревнув Гнат.
Він стояв блідий, з широко розкритими очима й важко дихав.
— Геть, щоб твого духу не було тут!..
Гнат метнувсь до жінчиної скрині. Він ухопив її за вухо, щоб викинути за Олександрою. Але скриня була важка. Гнат шарпнув за віко й віко відскочило, аж залізна клямка забрязчала. В роз'ятренні, не тямлячи себе, почав викидати жінчине добро в відчинені до сіней двері. З свистом летів сувій полотна і через усю хату стелився білою стежкою. Червона манійова спідниця, блиснувши до світла гарячою барвою, лягла коло ослона. Ле-
