дня, що лилось крізь діри вікон та через стелю, все здавалось чужим, чудним, не подібним до того, що було вчора. Вчора тут були машини, теплі, живі міцні апарати, що упирались і не давались, коли їх били. Сьогодні — вони лежали худі, спорожнілі, скорчені вдвоє, з пробитим боком, руді й облізлі. Мідяні труби простягали безвладно покручені кінці, сплющені, зм'яклі, наче стоптані кишки, і червона іржа од вогню виступала на них кривавим потом.
Андрій дивувався. Невже це він одною рукою мав силу завдати залізу такі глибокі рани? Він переводив очі од своїх рук на машини і тільки здвигав плечима. Невже це він? Не чув уже злости, як досі, вона десь щезла за одну ніч. Йому навіть жаль стало тих апаратів, він так довго ходив коло них, наче нянька біля дитини.
Андрій стиха зітхнув і почув зараз, що коло нього щось ворушиться.
Панас Кандзюба стояв серед грузу, важкий і сірий, як купа перетлілої цегли.
— Геть все сплюндрували, — обізвався Андрій.
— Хіба то ми?
Андрій здивувався.
— Як то не ми? А хто ж?
— Нечиста сила.
В очах Кандзюби була така певність і такий жах, що Андрія мороз обняв.
— Ніхто, тільки нечиста сила.
До гуральні під'їздили підводи і від'їздили повні заліза, цегли, обсмалених балок.
— Розберім все, зрівняймо з землею, — говорили один одному люди, але вже оглядались, якісь непевні, і в занесених пугах над кіньми, і в поспішнім гуркотанні коліс чулась тривога.
Під вечір по селу розійшлося, що йдуть козаки. Хто пустив поголоску, звідки вона узялась, ніхто добре не знав. Оповідали тільки, що будуть трусити, а в кого знайдуть — той не мине розстрілу.
Видимо, се справа панича Льольо. Пустили живим, а тепер людям біда. Треба було зразу забити, а тоді вже палити. Та пізно. Ради нема.
