одвічні рушниці, зв'язані мотузками, важкі іржаві обухи, люшні, дрючки. Всіх їх гнав страх, звичка слухати начальство. На сход скликали всю «мужеську плоть», а хто не прийде, того чекала смерть. Жінки виряджали своїх чоловіків з плачем, з голосінням, як на той світ. Хто знає, що буде?
Маланка не пускала Андрія.
— Не ходи. Щоб ще чого, боронь Боже, не сталось.
Андрій не слухав.
— Я, пане добродзею, маю одзнаку од пана, мені своїх не страшно.
— Хвались, хвались, Андрійку, каліцтвом, комусь воно дуже потрібне, — шипіла Маланка, але й сама пішла за ним.
І знов майдан зачорнів од народу. Всередині чоловіки, кругом, аж до калюжі, жінки.
Змішаний гомін глушив слова Підпари. Видко лиш було, як він, високий, в святному жупані, махав рукою та зводив острішки брів. Кінець рушниці стирчав у нього при боці.
— Ой, Боже, щось буде! — лякалась Маланка.
— Погромників будуть судити…
— А кого саме?
— Виказують люди на Хому Гудзя, на Гурчина Саву… Глядіть, щоб не було чого і Андрію…
— Господь із вами, — жахнулась Маланка. — Мій так само був на гуральні, як ваш. Тоді пів села довелось би судити.
А сама озиралась: де той Андрій?
Максим Мандрика, з значком на грудях, ходив між народом.
— Усі прийшли?
— Всі.
— Не прийшов Безик Олекса.
— Я тут…
— Треба всіх записати.
Але тільки наладивсь, коли до зборні верхи під'їхав на панськім коні Семен Мажуга. Прив'язавши коня, він простягнув руку Мандриці.
— Здоров, Максиме, маю діло до тебе.
Староста глянув на нього.
