Голови повернулись і тривожно-жорстокі очі стрілись, наче мечі. — Де Хома Гудзь?
— Нема. Не прийшов.
На хвилину залягла тиша і натяглася, наче струна. Кого тепер? Чия смерть вилетить з рота і впаде на тім'я, як камінь? Було чутно дихання.
— Прокіп Кандзюба!
Як! Прокіп Кандзюба? А цього за що? Його ж обрала громада?
Староста пояснив.
— Я по нього послав. Він зараз буде.
— Добре. А тим часом… Андрій Волик! Ведіть!
— Волик… Андрій… — прокотилось луною. — Тут… ось він…
— Ой, Боже, що він вам винен! — кричала Маланка. — Не руште!
Її голос заглушило тонке, гостре і невгавуче скигління, подібне до виття під ножем поросяти, і тільки зрідка його рвали окремі слова. Не хотілося вірить, що то голос людини.
Тим часом юрма двигтіла, кипіла і викидала з себе, як страва наверх шумовиння, суху, скуйовджену постать каліки.
— Йди… йди… ось він… ось тут. Не поможе.
Його штовхнули і він впав на коліна перед Максимом, блідий, пошарпаний весь, нікчемний, як опудало з конопель, з своїм цурпалком замість руки.
На устах в нього бився ще крик.
— Змилуйтесь… люди… я нічого не винен.
Він уклонився, торкнувшись чолом землі.
Максим поставив Андрія на ноги.
— Хрестись.
Андрій зараз покірно підніс до лоба скалічену руку.
— Бийте його.
Так він і впав. З ним покінчили одразу.
І знов кривавим шляхом потягли тіло в калюжу.
Але зараз мусили кинуть. Їх спинив галас. Юрма здригнулась од глухого стогнання жаху, од шуму піднятих рук.
— Дивіться… он там… он там… встає… він ще живий… Семен… Семен…
