Сторінка:Коцюбинський М. Твори в 2-х т. Т. 2 (1955).djvu/125

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— Пізно вже, братику. Зараз помреш.

— За віщо?

— Ніколи розмовляти з тобою. Сам знаєш. Швидше кажи, що маєш.

— Громада так присудила?

— Громада.

Прокіп глянув навколо. Біля Підпари стояли Олекса Безик, Іван Короткий, Олександер Дейнека, дядько Панас. Все однодумці.

— І ви проти мене? Що я зробив?

Вони мовчали.

Рятунку не було.

Дядько Панас торкнув його в плече.

— Може покликать Марію?

Прокіп безнадійно махнув рукою.

— Покличте.

Вона ледве протиснулась крізь натовп — в новому цупкому кожусі, яким загортала дитину, і зараз уклякла на обидва коліна на мокру од крови землю.

— Помилуйте нас, пане старосто, і ви, чесна громадо… Коли б його не обрали, він би в тому не був.

Вона кланялась низько, разом з дитиною, в один і в другий бік.

— Годі, Маріє… вставай… — спиняв її Прокіп. — Слухай, Маріє…

І на хвилину замовк. Забув усе відразу.

— Слухай, Маріє… ось що… коня продайте… нащо він вам…

— Ой, Боже, — голосила Марія.

— Мовчи. З тих грошей оддай десятку Пилипу, що я позичив… хліб, як змолотиш, не продавай, своя мука буде… Мою одежу лиши для сина, як виросте — зносить…

— Швидше там! — наглив Підпара.

— Ой, — голосила Марія.

— Кланяйся мамі… нехай простять… та й вже. І ти прости…

Він тричі, як перед говінням, поцілувався з нею, приклав холодні губи до чола дитини.

— Готовий? — питав Максим.

— Ще маю гроші громадські… ключі.

Він поліз у халяву і витяг звідти ганчірку.