Молодь почала осміхатись. Навіть Бекір покинув сантер і настовбурчив великі вуха.
— Гей ви, невірні, — гукав Абібула. — Ви хочете чуда, коли ви наскрізь зіпсовані, немов червиве яблуко. Ви єднаєтесь з невірними, з гяурами… переймаєте їхні звичаї і їхні думки… Ми були сильні, поки держались окремо, поки йшли за пророком… О, вірні, казав пророк, єднайтесь тільки поміж собою… Ви любите невірних, а вони вас не люблять… Коли вам добре, вони засмучені, коли вам зле — вони радіють…
— Неправда, вони великий народ, вони сильніші од нас, бо розум у них дужчий, менш забобонів… Вони освічені… Годі цуратися їх, нам треба в них взяти все, що мають краще… інші часи настали…
Піднявся зза столу якийсь правовірний, здоровий, як бик, насунув на голену голову шапку і стукнув люлькою в стіл:
— А я кажу — розпуста! — гукнув він на всю кав'ярню. — Ви п'єте горілку… забули Бога… мечеті пустують, скрізь бейнамази.
Очі в нього лізли на лоб і обличчя налилось кров'ю.
Усі схвилювались. Мертві фігури хаджі ворухнулись по софах і перестали пахкати з люльок. Молодь була обурена. Усі кричали.
— Ви темні… ваші мулли і ваші дервіші! — гукали одні.
— А ви гяури!..
— Ви держите народ в темноті, а ми бажаємо розвою…
— Дозвольте, дозвольте! я хочу спитати, — скрикнув один молодик. Заворушив тонкими вусами й лукаво підморгнув оком. — Скажіть мені, чи правда, що хто почав як злодій, скінчить як дервіш?
Розлігся сміх… Бекір звищав і ляснув себе по стегнах.
— Ч-чорт його знає…
Хаджі обурились.
В Абібули тремтіли руки, і білі уста безгучно ворушились.
— Стійте, стійте, чого ви сваритесь! я краще розкажу вам одну історію, — гукнув Рустем.
— Кажи! кажи!
