до його вуха і лагідно мовив: «Не турбуйсь, брате, хай тобі стане відомим, що під нашим славним тюрбе похований дід цього осла».
— Ха-ха-ха! — вибухла молодь голосним сміхом. Але в регіт увіллялось щось грізне, негармонійне, немов далекий грім. Наче хмара нависла в кав'ярні. Посуда враз брязнула, стукнули люльки об стіл, обличчя скривились з гніву. Щось лиховісне було в гарячім повітрі кав'ярні, і навіть Мекка й Медина злорадно заграли вогнями. От-от щось буде. Це всі почували.
Високий татарин, здоровий, як бик, витріщив очі й поводив ними навколо, немов збирав по обличчях ужинок гніву. Урешті скочив. Зірвав з голови шапку і гримнув нею об землю.
— Собака!
Той крик захриплого горла покрив загальний регіт та ґвалт.
Рустем звівся на ноги.
— Чого вчепився? Не хочеш слухать, — не слухай…
— Він так розказав, як стоїть в казці! — кричала молодь.
— Брехун! гяур! грішник! — хрипіли старші.
Усі схопились, щоб зупинити бійку. Та було пізно. Татарин стояв вже перед Рустемом, сердитий, роз'юшений. Його голова, голена й кругла, немов кавун, здіймалась над всіми, а жили на в'язах були напружені й грубі, наче мотузки.
— Гяуре, вигнаний батьком! — кричав татарин. — Ти зваживсь сміятись з правої віри, з наших святих!
— Геть! — скрикнув Рустем і схопив в руки стілець.
Кров зашуміла йому в голові. Він вже добре не тямив, що було далі. Знав тільки, що його б'ють і що він б'є. Не чув круг себе крику, не бачив грізних очей, ліз просто на ніж, сліпий, завзятий, сп'янілий — з одним бажанням перемогти.
— Тут ріжуть! вбивають! — кричали в кав'ярні, і бігли на крик той з вулиці люди.
Трудно було протиснутись. Під натовпом люду тріщали столи, дзвеніло скло. Одні намагались спинити бійку, а другі рвались до бою. Насилу розборонили.
Блідий, розхристаний Рустем ледве стояв. Він хотів
