Вуха в Бекіра палали, як жар, голос тремтів од обурення, і в очах стали сльози.
Рустем не вірив. Чи ж може бути?
— Ти таких думок, як я? Ти так сказав йому в вічі? Плюнув в лице? Ти втратив службу і все через мене? Ей, слухай, ти!..
Рустем вхопив Бекіра за плечі і дививсь йому в вічі, немов не вірив, що цьому правда.
— А що ж твій Стамбул? Ти ж не зібрав ще грошей? Як ти поїдеш?
Бекір мотнув головою й зневажливо цмокнув.
— Ч-чорт його знає!.. Я не поїду. От ти ж не їдеш… і Джіафер. Я буду з вами… Ч-чорт його знає — мені з вами найкраще…
Очі в нього стали ще більші і блищали од сліз.
Рустем тремтів. Чув, що ввійшло щось у груди велике, радісне, тепле — і било в серце, як хвиля…
— Джіафере, ти чуєш? Ти чуєш, Джіафере? — гукав. — Він таких думок, як ми… Він наш. Покинув службу лиш через мене, він став за мене тоді, як другі… Ти чуєш?
Джіафер осміхався.
— Ну, от бачиш, зерно не все гине, не скрізь його глушить бур'ян. Та що тобі з того: ти ж однаково їдеш…
Бекір підвів на Рустема здивовані очі.
Тоді Рустем вхопив Бекіра за плечі і, показуючи на Джіафера, скрикнув:
— А ти йому не вір… чуєш, не вір йому… Я нікуди не їду…
І коли так стояли всі троє, схвильовані і радісні, у вікна знадвору прилинув спів.
Жалібний, дикий, розпучливий спів мінаретів.
Він линув під небо, падав на землю, бився між гонами і плакав, і кликав усіх правовірних прийти до Аллаха благати рятунку…
|
22 жовтня 1904 р.
Чернігів |
