про нього люди розказують — з Марком Гущею… Все в парі та й у парі, немов голуб'ята. Сказано, молодощі. Бувайте ж здорові…
Маланка все солодко осміхалася, хоч душа в неї сичала.
— Ач, гладуха — трясе салом, розносить поговір! — проводила вона ковалиху неприязною думкою. І їй чогось згадалась ранішня сцена з Гафійкою.
На вулиці тим часом росли тіні.
Попід тинами грались дівчатка у посмітюхи: малі босі ноженята підкидали порох — три рази в один бік, три рази в другий. І здавалося, що у поросі грається табун горобців. Далекі поля рожевіли. З низин летіли в село бусли і поблискували білими крилами. Весняний вечір навівав думи.
— Яка ти розкішна, земле, — думала Маланка. — Весело засівати тебе хлібом, прикрашати зелом, заквітчати квітами. Весело обробляти тебе. Тільки тим ти недобра, що не горнешся до бідного. Для багатого пишаєшся красою, багатого годуєш, зодягаєш, а бідного приймаєш лише в яму… Але ще дочекають наші руки обробляти свої ниви, свої городи, свої садки… Поділять тебе, земле, ой поділять… І моєму дадуть… Годі тоді рибку ловити… Хоч-не-хоч, а йди, пане добродзею, до плуга… Ох, боже, Боже, хоч на старість зазнати того щастя, — дитину свою вивести в люди…
А на вулиці починався рух. Бігли дівчата, молодиці, діти, з ціпками, з хворостинами. Лопотали підтички, гупали босі ноги, брехали сколошкані собаки. — «Степа-ане!.. біжи вівці вилучати!»… — Біжи сама-а!.. — «Мати казали тобі, — бодай бись луснув!»… — Тато казали тобі, — щоб ти скрутилася-а-а… — «Наших шестеро, гляди, Марійко!»… — «Не розгуби ягнят, як учора, бо на гамуз поб'ю!»… — Що-о? Де-е? — Тюу — гаа!..
Сонце сідало червоно. Вікна горіли, як печі, стіни халуп стали рожевими, по білих сорочках розлилось червоне світло. Здалеку йшла на село хмара куряви. Вонавсе наближалась, росла, здіймалась до неба, врешті сонце пірнуло в неї і розсипалось рожевою млою. Звідти доходили якісь тривожні згуки, немов діти плакали, або десь ціпи гупали на току — і раптом овеча отара залляла
