мара. Оглядаючи всі віконниці од вулиці, вона прикладала часом до вікна вухо і напружено слухала. Звідти неслись якісь невиразні, змішані згуки, що видавались їй часом незвичайними та тривожними.
Вона думала про сьогоднішній день. Чим то він скінчиться? Мало ще топтали людей козацькими кіньми, не доволі пролили крови штики та кулі, — треба було ще нацькувати темний народ на інтеліґенцію. Скільки вона прохала чоловіка: поїдьмо куди на цей час, заберім діти — не схотів… і от тепер дочекалися… Ах, Боже! І за що ж?
Їй мимохіть пригадались брудні, безглуздо складені, брутальні відозви, якими від кількох днів засипувано місто. Скликали бити та різати всіх ворогів уряду. Там виразно стояло і їх прізвище… Так, адвокат Валер'ян Чубинський… Це прізвище було ненависне поліції, і тепер воно стояло у списках…
В сусідній хаті почувся дитячий регіт і крик.
Пані Чубинська кинулась туди.
— Тс! цитьте!.. Ах, Боже мій! перестаньте ж кричати!..
Вона розпучливо махала широкими білими рукавами, як птах крилами, а коло блідих уст лягли у неї складки невимовного болю. Вона зацитькувала дітей і озиралась на вікна, немов жахалась, що ті живі голоси долинуть крізь них на вулицю.
На поміч прийшла Варвара. Її спокійні рухи, з якими вона вешталась по хаті, збирала одежу та натягала дітям панчішки, певний важкий хід босих ніг, поважне обличчя — все те навівало на паню Наталю спокій. З такою вірною, розсудливою людиною було немов безпечніше.
— Ви були, Варваро, на вулиці? — поспитала пані Наталя.
— Ні, не була. Постояла трохи на фіртці.
— Що ж там… спокійно?
— Та так… Приходили якісь люди, питали пана.
— Люди приходили? Які ж ті… люди?
— А хто їх знає… люди…
— Що ж у них… було що в руках?
— В руках? Ціпки були.
