— Я… я спокійніша… Ти не звертай уваги… так, трохи нерви… Я теж гадаю, що нічого не буде…
Вона ледве здержувала себе, щоб не тремтіти.
— Я певний, що хуліганів мало, народ не піде за ними…
— Так, певно, що хуліганів…
— І не дійде до того, щоб проливалась кров…
— Ах, Боже!.. певно, не дійде до того, щоб…
Тепер, коли вони лишились самі, без людей, в цій темній хаті, оточеній чимсь грізним і невідомим, та намагались скрити в розмові один од одного свої думки і свій неспокій, тривога зростала, збиралась круг них, немов гримлячий газ.
Бо чи ж він годен опертись сліпій злобі дикої маси, яка не знає, що чинить, він, беззбройний!
Вона те знала.
Ну, а коли прийдуть до них?
Що ж, коли прийдуть, захищатись до краю. Вони забарикад…
Дзень-дзелень… дзень-дзелень!
Сильний різкий дзвінок вдарив у передпокої.
Чубинський аж скочив.
— Не ходи… не одчиняй, — благала пані Наталя, заламуючи руки.
А дзвінок скакав, хрипів, казився.
Чубинський кинувсь до кухні.
— Варваро! Варваро!
— Тс… не кричи так…
Але Варвари не було.
Що ж робити? Треба щось робити.
Де ж та Варвара?
Вбігла нарешті Варвара.
— То пан доктор дзвонять… Зараз ідуть через кухню…
Доктор сливе вбіг. Високий, здоровий, він махав руками, як вітряк крилами, і ще на ході кричав:
— Сидите собі, голубчики, і не знаєте, що діється… Б'ють, забивають… Поріжуть, кажу вам, як курчат… Розбили квартиру доктора Гарньє, знищили всі його струменти. Жінку волочили за коси, а Гарньє забрали з собою: носить тепер портрет на чолі хуліганів. Маєте раз.
