ніше пройшло крізь її серце вогнем і спалило там все? Не страх, а зненависть запікалась у її грудях, коли вона слухала дзвони. Естерці здавалось, що то не згуки, а сотні кривавих рук простяглися од дзвіниці і жалібно тріпочуть довгими пальцями понад домами. І їй хотілось вступити в бій з тими руками та власним тілом одвести од людей лихо. Вона встала з порога, простягла вперед руки, підняла лице, по якому стікали з сліпих очей сльози, й пішла назустріч дзвонам. Згорблена постать старої з простертими перед себе руками, суха й рішуча, здавалась страшною серед безлюддя. Вона йшла й жадібно вбирала в себе згуки, що перетворились в зненависть.
Раптом Естерка серед дзвонів почула щось інше. Спочатку ях тихий плач, а далі мов виття вітру. З часом ті згуки грубшали, хрипіли, оберталися в рик. Немов товар ревів на оборі або градова хмара неслась по небі.
То йшла процесія.
Тисячі ніг толочили землю, тисячі тіл колихали повітря, лопотіли на волі корогви і грубими, нелюдськими голосами ревли гладкі попи як з бочки, а довгі коси їх, розмаяні на вітрі, тріпались по цупких золотих ризах. Високо над ними хмурилось зчорніле лице убогого Спаса, що ледве витикалось з кованих, багатих риз, важких і незручних. І грали Богові славу дзвони і співали її од повного черева грубі попи.
Естерка спочатку не розуміла, звідки ті згуки. Може, то хмара, страшна і чорна, надходить над головою і паде дощ? Але згодом, коли процесія була вже близько, вона почула знайомий спів і зрозуміла. І раптом спалахнула злістю: недобра радість наллялась їй в серце.
— Ага! він іде!.. він іде!.. — кривились в усмішку її уста і навіть сльози з очей перестали спливати. Вона спішила назустріч.
Процесія все наближалась.
Коли ж нарешті її обвіяв дух людської маси і обхопили страшні для неї голоси, сліпа Естерка стала, підняла руки, немов бажала спинити лаву, і закричала. Слова зливались у неї в горлі у невиразний крик. Вона трясла руками і так стояла з відкритим ротом. Сильне зворушення, гнів відняли їй мову. Вона кричала щось
