Хома стояв у хаті високий, аж під стелю; очі його дивились кудись поза стіни; безвусий, зморщений як у баби вид скривився. Він аж тремтів. Потому раптом зів'яв, опустився на лаву і душком випив пиво.
Андрія взяло за живе. Він теж хотів, щоб його слухали, почули все його життя, як воно стало перед ним отут, в тісному жидівському ванькірчику. Дожив до сивого волоса, а добра не зазнав, ой, ні…
— Я так міркую, Хомо, коли чоловік працює…
Але Хома знов сердився.
— Пропади ти пропадом. Одному все, другому нічого. Хіба я не бачив, як стара пані…
— Коли чоловік працює, він мусить за те щось мати. А як земля мені нічого не дає…
— … Стара пані цілу зиму топила в грубах полотном, що лишилось ще од панщини…
— … Ну, як земля нічого не дає — на чорта вона мені? Однаково мені, чи я наймит на своїй землі, чи на чужій. А все наймит. Правду ви…
— … Злежалось полотно в коморах. Люди прохають: дайте хоч на сорочку, — хай праця людська не гине марно. Та ти слухай же бо.
— Слухаю, слухаю. Гей, чуєте, правду ви мовите: таки собаче життя маємо. Таж то висотали з мене всі жили. Таж то цілий вік свій напихав я чужу пельку. Ще як була фабрика, жив якось, а як згоріла…
— Авжеж погоріло, усе полотно згоріло.
— Яке полотно?
— Як — яке? Таж розказував.
— А — так-так. Ну, пиймо краще. За ваше…
— А як же з Гафійкою? Наймаєш?
— Та годі вам. Пиймо.
— Ну, чорт з тобою, не хочеш, як схочеш. — Хома випив душком пиво і кинув склянкою об землю.
На бренькіт скла прибіг наляканий Мендель.
Було якесь свято. Гафійка сиділа на призьбі за хатою. Біля ніг її шпортались кури і сокотали, допоминаючись їжі. На призьбі лежала розгорнена книжка.
— Агуш, агуша, йдіть собі порпатися попід тином… —
