цікавим оком, що квітка ожила й запахла. І настала відразу весна, ожили сонце, радість і сміх… я хтів схопити отак в обійми якусь людину, що йшла назустріч з суворим обличчям, і притиснути до серця: брате!.. Побачив тебе, моя мамо, як ти латаєш свою чорну одежу при світлі лямпи… добра і бідна… мила і бідна… і слухав, наче музику, гомін життя. Щасливий і знову вільний, знов син землі, не гнів народу… І щез сперед мене противний профіль. Що? Щез? Геть все із серця! Я невідомий…
Тепер я тут, серед цих стін, як звір у пастці… Це ти, сліпе око, що стежиш за мною крізь дірку в дверях… Це ти нагадало… Як? гинути тут… у цьому мішку… коли там воля… робота… товариші… Де? ха-ха!.. Вікно високо?.. високо… А підкопатись?.. під стіни?.. Це ж неможливо. Розбити голову в стінку?.. Один… одинокий… як нудно… як нудно… А може? Ні…
|
|
Як дивно, як незвичайно дивно. Я чую — дзвонять, там десь вгорі. Обмерзлі дерева, дрібненькі гіллячки, покриті льодом. Блискучим льодом, прозорим склом. Старий дзвонар-вітер зібрав докупи тисячі ниток і хилитає галузки і дзвонить та й дзвонить… Тень-телень-дзень… тень-телень-дзень… І скачуть вогні по галузках — зелені, червоні, сині… Де це я чув? І коли чув? Тоді, як був маленьким? Коли ж я чув?.. Ах, правда, це ж було недавно… дні три, чотири… Тень-телень-дзень…
|
|
Пече мене сором на саму згадку. Одного разу… так, одного разу — і більш ніколи. Одного разу я озирнувся, бо чув на плечах слід чужих очей, слизький, холодний. Щось ішло за мною. Якесь пальто. Я завернув. Воно. Пішов тихіше. Так само. Став біля дерева. Здається, стало. Чи озирнутись? Ні. Я пішов швидше. Так наче бігло. Може, то серце? Хто ж його знає… Це дратувало. Набрався зваги, вернув назад, просто на нього. Стрілись очима. Мої байдужі, невинні, спокійні, а в нього гострі, як голки, й лукаві. В куточках сміх. Ну, добре. Що ж далі? Ти хитрий, я теж не менше. Натягнув
