люди, цікаві, сторонні, чужі мені люди. Не люди, а ляльки з крамниці… Потому?
Потому — вовча нора, а в ній ми обоє: я й моя смерть… Що ж, жди, чигай на мене кривавим оком… там, з чорних кутків… Ти заслужила собі надгороду…
Що? уже йдуть? і ти встаєш з ними… з чорних кутків? Треба бути спокійним… треба спокійним бути… Таким спокійним, щоб серце стало як криця, щоб гордість скувала чоло, щоби здригнувся сам сірий ранок і зотліло од жаху серце катів.
Я йду без жалю — так було треба.
Яка прекрасна моя дорога… остання коротка путь… прекрасний ранок, білий, імлистий, немов могильний саван… Брязь… скрегочуть рушниці ззаду на плечах і толочать ногами свій сірий погляд люди, що їх несуть… Уже? Так близько?.. Сталось. Не треба… я сам… щоб бачили очі… І свій останній віддих… Мамо! Це ти у заметах… пливеш у заметах, як сіра тінь муки, щоб переняти у теплі долоні останній віддих… зітхання, призначене другим, а не тобі? Не слухай, мамо, і не дивися…
«Плі!»…
|
|
«Плі»? Це мені вчулось? Я ще живий? Мацаю стіни… так, стіни, тверді, холодні… і бачу ноги свої у черевиках… можу звестися, встати, набрати в груди повно повітря…
Вікно високо? Високо… А підкопатись? Що, неможливо?
А може?..
|
14 лютого 1907 р.,
Чернігів |
