Спаса. Він сів на ліжко, помацав ковдру, подушку — все було добре, м'яке, якого ніколи не мав. Коло столу стілець, новий, блискучий, в кутку миска й вода — все як для пана. І коли б не високе в залізних гратах вікно, коли б не «параша» — Лазар міг би подумать, що ночує десь в горницях у пана. Обвів очима стелю, лямпу і образ, поклав свої плечі на рябеньку подушку, підняв у чоботях ноги і за хвилину заснув, не гасячи світла, не роздягнувшись.
Вранці Каленик приніс чайник, а під пахвою булку. Поклав на стіл, обернувся до ліжка і згорнув руки на животі. Лазар побачив низеньку людину, наче не злу, на якій все — вуси, волосся, старий мундур — звисало і опадало, наче довго лежало в воді і тількищо вийняте звідти. Його вимоклі очі спочили на Лазарі, а далі полізли по плечах, руках і ногах, і усмішка вдоволення повзла йому під затабаченим носом. Лазар подумав, що ця людина мусить довго і вперто кашляти, блідим скрипучим кашлем.
І справді, Каленик скрипнув, мотнув ласкаво головою і мокро втягнув у себе повітря.
— Здоро-овий дяденька! — тихо сказав він і розсипав легенький сміх. — Йдіть чаю пити… А спати на ліжку в халявах не полагається… Ну, та то другим… вам усе можна…
— Ти почім знаєш, що мені можна? — зацікавився Лазар і навіть зліз із ліжка.
— А знаю… приказано, значить… — і він знов розтрусив сміх як сніжок.
— Бо ви казенний человєк, — додав він згодом зовсім поважно, — для отечества, значить…
— О, так таки й все? Ну, а горілки?
— Можна.
— І карти?
— Скільки завгодно… Зо мною можна… І тут которий другий, Іван… приказано.
Однак показалося, що не все можна. Невільно було одчиняти вікна, виходити з камери хоч на поріг. Приказано. З вільної людини, якою Лазар почувавсь у дорозі, він знов став арештантом. Тут, видко, гірше, ніж там, звідки приїхав. Бо там ходив він по дворі, бачився
