Це було дивно, що ту одповідь прийняв так байдужно.
Взяв шапку.
День був блискучий, літній. У праву руку їживсь дахами та коминами фабрик задимлений город, наліво стелились зелені луки і вигинались фестони лісу. Направо? чи вліво? Вагався хвилину — і подався на луку.
Наче нічого не одмінилось за сей короткий час, а чогось очі не так дивились і думки були не ті. Щось наче згубив і не хоче підняти, щось наче змив з нього вчорашній дощик — через те може було так легко. Приємно було ступати по твердій стежці, відчувати роботу тугих мускулів ніг. Раз-два!.. Підставляти лице під сонце і вітер і йти кудись без цілі, без думки про обов'язки, людей, роботу. Йти серед поля, купати тіло в золотих хвилях, а очі в блакиті. Як дикий звір. В тім було нове щось і ганебно-солодке. Надвечір тільки повернув втомлений, чорний од сонця, як циган, з руками, повними квітів.
Вечерю подала хазяйська дочка. Це було те «ай!», сполохане вранці, молоденьке, біляве, з ніжною лінією тіла, курносе і синьооке.
Кирило простягнув руку.
— Я налякав вас уранці?
Воно пирснуло сміхом і надуло рожеві губки, повні і вогкі.
І знов Кирило почув у собі чудне щось: його надила лінія губ і їх рожева вогкість.
Ну, звісно, вона налякалась; прибирала, була неодягнена і не сподівалась, що хтось одчинить двері. — Він просить вибачити, бо не міг знати, що в сьому домі є така… — «Яка така?» — Ну, така, така… панна Олена… — «Олена?» — Хіба не вгадав, що її звати Олена? — «Ха-ха? а може і не Олена?» — Ну, то Наталя. — «Якраз! ха-ха!» — Ще не вгадав? Тепер вже напевно: Варвара, Настя, Оксана, Марія… — «Ні й ні, ніколи він не вгадає, а от вона знає, що він Петро». — Ба ні, не так… — «Петро, Петро, Петро»…
З другої хати гукала хазяйка.
— Усте, де ти там щезла!
Ага, ось воно й вилізло шило з мішка. Для першої
