факти з середніх віків, які можна згадати, але не можна збагнути. Марію цікавили часом деталі — одірвані бомбою ноги, скалічені діти, місце смертельної рани, але все це вмить витісняла турбота, що перепікся періг. Забувала одірвані ноги, мертвих дітей, повішану молодь і бігла до кухні сваритись.
По обіді вони лягали спати. Спати — і по обіді! Вони може навіть хропли — мітинговий оратор Іван і «товариш Марія»!..
Кирило вибігав з хати, щоб того не чути.
Спав і Кирило — правда, не вдень — і по ночах його мучили сни. Уперто снилось, що він щось мусить… от, конче, до болю чує, що він щось мусить… мусить і не має сили й сам не знає, що таке мусить…
Вечорами приходила з сусідньої дачі кучерява курсистка, заслана звідкись. Вона приносила на обличчі казковий, не з сього світу, захват, а під пахвою книжку. Її стрічали радо. Марія цілувала, а в Івана усмішка хвилями плила по чорній бороді. Вони наче цілий день ждали її приходу і зараз сідали за стіл. При світлі лямпи, в маленькій кімнатці, що була як острів на морі ночі, вони читали. Щось чудне, нездорове, химерне, з запахом мускуса — «A Rebours» Гюісманса, «Сад муки», де кохання гнило як рана, а «я» розцвіталось пишним отруйним цвітом; оргії духа і тіла, надприродні інстинкти і той протест всього проти усього.
Або сперечались.
Тоді їх обличчя горіли, в Марії червоніли кінчики вух і блищали очі, Іван ходив по кімнаті з натхненним обличчям та дивував всіх зразками найкращих промов, а курсистка сиділа в казковому захваті, як королева в підводному царстві.
І чим далі стояла думка або уява од того жаху й скорботи, якими повилась дійсність, тим міцніше чіплялись за неї всі троє, наче спішили проплисти, заплющивши очі, над глибиною, де спочивали уламки розбитого недавно корабля.
Читання кінчалось пізно. Іван одводив курсистку додому, а повернувшись, заставав жінку при лямпі. Затуливши долонями вуха, вона гарячково дочитувала книжку, і в тиші лопотіли сторінки, наче їх вітер перегортав.
