три елементи. Чорна вода у зрубі, в якій купають блиск свій воскові свічі, святі, що пахнуть олійною фарбою, липкий чорний поміст, а на ньому босі червоні ноги з розчепіреними десятьма пальцями.
Здалеку краще.
Посередині ярмарку народ тече, як в берегах річка. Знов шелестить. Що ж се таке? Додивляюсь, прислухаюсь — і врешті знахожу: лузають насіння! Сотні ротів, цілі армії білих зубів безперестанку роблять: хрум-хрум… і вкривають лушпинням землю. Хрум-хрум… хрусь-хрусь… Лунають хори, дзвенить аж в грудях якийсь окремий голос, бухає бубон — а навколо чуєм — хрум-хрум… хрусь-хрусь… наче сама вічність гризе. Купуєм насіння й самі завзято лузаєм.
А тут, знаєте, гарно. Полотняні намети, налиті світлом, рожево-прозорі, наче живі, гудуть народом. По ятках усяких крам, і ті, що підходять до нього, спереду сяють, а ззаду чорні. А саме найкраще — то лимонад: скляний великий кухоль, а в ньому палає цілий Везувій. Подумати тільки: вода, трошечки цукру, манійки і замість рефлектора — свічка в відрі — а скільки ефекту!
Їдемо далі поміж ятки. Багатші з нас купують плахти і рушники, бідніших кортить теж щось набути. Ми вибираєм собі по солодкій коняці і платимо разом аж дві копійки. Коли мати хорошу уяву, то коні можуть бути чудесні. Вони зроблені були… Ні, краще ніколи не роздивлятись, з чого зроблено те, що нам до вподоби.
Тріщать далекі вогні, розсипаються іскри, дими і співи як хмари пливуть горою. Хрумтить насіння. Між народом походжають інгуші, або поліцейська шинеля. Чутно різкий свисток. Якийсь гурт молоді ходить між яток і співає. Тут тісно, його штовхають і розбивають — йому байдуже: дійде до краю, поверне і знову співає. Таким робом окрім сидячих і стоячих є ще й ходячі хори. Серед вулиці — танці. Круг них парубки й чоловіки, як частокіл. Долі — жовтий ліхтар і обличчя, осяяні знизу. Як тільки ми стали, я зараз чую на своїх плечах чуже мені тіло, а коло вуха тепле дихання. Два парубки — я їх помітив, як вони зараз пили лимонад — розпихають народ і входять в круг. Загупав бубон, запхикала скрип-
