задумі завмер в кімнатах присмерк і гасне в вікнах вечірнє світло.
Коли ж нарешті вносять в кімнати лямпи, за вікнами буденний світ стає одразу таким прозоро-синім, глибоким і нереальним, наче приснився.
Мої відносини до панни Анелі тривожать мене. Уже всі помічають, що за обідом я не спускаю з неї очей. Я знаю, що в моїх очах закоханий вираз, я хочу, щоб той вираз розуміла панна Анеля, а тим часом я її ненавиджу. Мені противний той пісний вид і довгий ніс, і вся її пласка фігура з гострими дужками плеч. А нарешті той клерикальний дух. І разом з тим я буваю щасливий, коли вона звертає на мене увагу, дозволить зробить їй дрібну послугу, скаже прихильне слово. Варто було тільки поглянуть на мене в той вечір, як панна Анеля запрохала мене кататься! Я садовлю її в сани, наче пакую дороге скло, кутаю ноги, оті противні ноги в високих теплих калошах, у домашніх панчохах, мощу під плечі, а від того, чи надіне вона на вуха хустинку — залежить доля цілого мого життя. Ах, панно Анельо, ну, про-ошу! блага-аю! Чи тепер добре? Чи не завіє?
Щастя переповняє так мене всього, що витискає з мене навіть слова. Я сижу мовчки коло панни Анелі, чую ззаду високу спинку саней, а в грудях запертий віддих. Вона так само мовчить. Коні мечуть копитами сніг, сани пірнають в вибоях. Стає незручно. Треба почати. З чого почати? Де мої думки? Мовчу.
— Скажіть же щонебудь. Сьогодні пан Віктор зовсім нецікавий.
Туманію ще більше. Ні сліду думки. І ні словечка… ні півсловечка. Починаю кипіти. Дурень. Нездара. Закипаю нарешті до споду і кричу в собі: ну, що ж із того? Чим дурніше, тим краще! Набираю в груди повітря і випалюю раптом:
— Я викрав вас з дому й везу до вінця.
— Ха-ха! Що ви сказали? Яка дурниця!..
Я теж сміюся і разом з сміхом знаходжу думки і рівновагу.
Тепер навпаки — нема і хвилини антракту.
