Пан Адам стоїть, наче ще дума.
Та ось тіпнулась в нього права рука, наче вкоротилася трохи, на мить завмерла — і раптом злетіла, як ціп на току.
Ах!
Пан Адам кричить:
— Ще бити, чи досить?
— Бийте.
І знов той рух.
— Розв'язать і пустити… А цеглу… назад у цегельню…
Пан Адам засапавсь. Обернувся назад — і побачив мене.
Змішався.
— З тим людом… знаєте… краще…
З мене вилітає хриплий смішок.
— Ха-ха! О, з пана Адама відомий апостол…
І ляснув дверима під самим носом.
Наші відносини з паном Адамом — холодні.
День особливо тривожний. Приходить весна, але ще сіра, ще каламутна, і б'є об землю крилом, наче великий кажан. Цілий день вітер гуде надворі; надвечір скресає річка й ламає кригу.
Я теж тривожний, хисткий, змінливий, неначе тінь. Стою на похилості наче і хочу зсунутись вниз, що б там мене не чекало. Я вже більше не можу. Вона! вона! моя іржа — а я залізо. Вона мене всього сточила. Не лишила живого місця. Я її чую у всіх кліточках мізку, у грудях, в очах, на кінчиках пальців. Вона обіймає мою істоту, наче туман. Густий, важкий, липкий. Як одігнати? Анелька, Анелька, Анелька… Мила і ненависна. Замилував би і розтоптав би ногами. Мрія й упир. Ти в мені — вся. Я тільки форма для тебе. Як тебе викинуть з себе? Вниз, вниз, у безодню! Хоч би довелося навіть розбитись.
Вона ж од мене тікає. За обідом мовчить, а потому іде до себе і не виходить до чаю. Чи вона знає, як я кохаю її?
Вітер розбива собі груди і стогне. На річці скрегоче крига, сірий весняний присмерк ввесь у тривозі.
