Сусід мій, грубий, короткошиїй купець, одщібає комірник, бо йому душно, і починає ходить по вагоні. Я сержусь на нього, коли він заступає мені блондинку. Зате, коли очі наші стрічаються знову і знову, я в них читаю лукаву цікавість.
На станції сходимо разом. Я поспішаю за нею, наче не можу ще вийти із її сфери. Вона наймає фіакра, а я нотую високу ногу і лінію тіла.
На прощання я дістаю од неї в дар сірі очі, а їй даю чорні — ми розстаємся.
Вже третій день я п'ю життя на повне горло. Де треба переступити — я там стрибаю, голосніше сказати — я вже кричу. Я навчився співати — тра-ля-ля… тра-ля-ля… Се мені вулиця подарувала. Купаюсь в людському морі, в гармидері, в сонці. Придивляюсь до всього і все таке добре, ласкаве і гарне. Ні, таки справді, коли придивитись добре навіть до пилу, як він клубочиться м'яко на сонці, то й в ньому помітиш багато зичливости.
В мене нема тут знайомих. Але нащо вони? Я бачу людей, всіх однаково знаю і збираю з кожного щось, як бджола з квітки. Вони теплі, живі — і я теплий, живий. Сміються — і я сміюся, говорять, співають — я теж. Я крапля у річці й блищу на сонці так само, як ціла хвиля.
Цілий день вулиця, люди, фіакри… Я гладжу дітей по головці і ляскаю пальцями до кожного пса: цю-цю!..
А коли пан директор, пан директор сахарні, здійма циліндр і сміється до мене, як стиглий кавун, я підходжу до нього і щасливий стиснуть його руку.
— Ну, як ся маєте? Як там пан Адам? панна Анеля?
Я механічно говорю:
— Спасибі, спасибі… добре, а як же… — а тим часом в голові в мене неясно. Панна Анеля… панна Анеля… ага! се та… наче тінь біла кудись од мене тікає, наче туман, а я хочу зловити, вернуть і не можу… Що було? і коли було? давно? Панна Анеля… панна Анеля… Нема нічого. Навіть тінь щезла… Пусто…
Пан директор сміється, сміється сонце, сміюсь і я…
