гнилим болотом, стирало думки, млоїло тіло і виганяло на чоло холодний, сверблячий піт. Тьфу! тьфу! Господи Боже! Живу матір виволік з хати…
Глибока ніч цілою вагою налягала на груди та не давала дихать, а думки несміло знов мацали мозок, ворушились і розгортались.
Згинь! Пропади!.. як буде, так буде… Що б люди сказали? Люди! Вони осудять. Коли з голоду гинеш з малими дітьми, коли од біди виєш, як пес, коли тебе пече і крає — людей нема. Нема на світі страшнішої пустки, як та, що зветься людьми. Люди! Ха-ха!..
Потап не міг заснути. Крутився, здіймав голову з лави і посилав вуха в куток, під мисник. Там було тихо.
І раптом йому здалося, що вже по всьому. Мати в гаю, в хаті більше простору, нема того стогнання, зайвого рота, нема вічної думки, де взяти на похорон грошей. Йому аж легше стало.
Та ось зашкрябали миші, затовклися під мисником і звідти озвався нудний, пискливий голос:
— Ох, моя смертонько… де ти?
Встав пізно.
День був тихий, важкий. Сіре переповнене небо здушило землю, а по ній лазив туман, як неприкаянні душі.
Треба було возити гній. І він возив, важко ступаючи біля саней, сам сірий, як загуслий туман, і все дивився вглиб себе, де щось осіло за ніч і ствердло.
Чогось покинув роботу рано, завидна. Зайшов у хату, потупав мовчки і вийшов. Ще раз вернувся, став біля порога, але не дивився під ноги. Щось хтів казати і не знаходив слів.
Мати мовчала.
Тоді він кинув на землю важко, напівсердито:
— Опам'ятались вже?
— Що кажеш? га?
— Забули вчорашні дурниці?
— Ох… поможи мені, сину…
— Знов за своє?
— Одвези в гай…
Тоді він раптом присів накарячки, наблизив до баби своє лице, аж на неї війнуло гаряче дихання, і зашептав із свистом:
