усюдах розтеклися з легким гойданням червоні вогні. Чорніли тільки в ліхтарника ноги, а над ними гойдався вогник. Оживлялась музика крапель сумних і веселих, лінивих і жвавих, глухих та дзвінких. В далині м'яко блимнули вікна, і чиясь невидима рука тихо зводила половинки віконниць, наче очі до сну стуляли повіки.
Потреба краси, що жила в душі Антона, викликала у нього потребу скрізь шукати її, але дійсність давала мало. Правда, колись він бачив далекі краї, де сонце і море навперейми намагались розгорнуть перед ним всі свої дива, але то було давно і буденне життя ущерть занесло попелом згадки. Часом, у сні тільки, оживали на мить, викликаючи потім пекучу тривогу. Він любив сни. Лягаючи спати, наче пускаєшся плисти по морю ночі, невідомому, чорному. Які пригоди там стрінеш, що там побачиш, переживеш, поки темні хвилі ночі не викинуть тебе на ясні береги дня?..
Час був вертатись додому. Антін уже бачив картину, яку застане: усі кімнати спочивають у пітьмі, тільки в столовій ясно. Кипить самовар, діти п'ють чай з молоком, а жінка плете щось гачечком. На нього війнуло, як з гнилого болота улітку, тим знайомим теплом їдальні, молока з чаєм, розпареним жінчиним тілом і котом, що вічно валявсь на канапі. Леговищем людини, ситим спокоєм, який до вподоби був жінці і дратував Антона.
І справді, він все те побачив…
— Добре, що ти вже прийшов…
Марта стріла його спокійно і діловито. Їй було душно од вічних турбот. Вона розпустила легеньку блюзу, що позволяла бачить широку шию та голі руки.
— Приходив тут скляр, пора вікна склити, а я не знаю…
Вона налляла Антонові чаю і присувала булку.
Ах! скільки було турбот!
Діжку конче треба купити на огірки… А може краще замовить… Вона хотіла порадитись з ним. Хоч буде дорожче, зате на довше стане.
Він обговорював з нею докладно, що нову діжку треба вимочить добре, щоб огірки не пахли, що капусти сей рік треба наквасить менше, бо щось не їсться, що в теплі ковдри добре б додати вати…
