няти віри. Зелений борщ не зробив на нього вражіння, він мало їв і на питання давав не до речі відповідь.
— Що ти говориш? Де ти? Прокинься…
Тоді він зробив над собою зусилля, старався бути занадто уважним, обдумував слово перше ніж мав сказати, й порожнім оком, зверненим вглиб, зраджував скрите, затаєне в собі.
Цікавість Марти зросла, коли Антін, по прохідці, пройшов не в їдальню, а просто до себе. Вона чула розмірені кроки, що одбивались наче такт думки, часте черкання сірника об коробку, а зачинені двері вабили більше, ніж вільний вхід. Нарешті вона одхилила двері в його кімнату.
— Можна до тебе?
Він кивнув головою.
— Що з тобою, Антоне?
Антін очевидно вагався. Йому не хотілось сказати і разом боляче хтілось, щоб жінка питала, щоб вирвала з нього признання, яке прохалось на волю з переповнених грудей.
— Нічого.
Але те слово, кинуте їм, було якесь легке, крихке, порожнє. Марта чула, що їй нетрудно його зламати.
— Говори вже, що там таке?
Антін спинився, глянув на жінку і по хвилині вагання в його зірвалось:
— Я бачив сон.
Марта легко зітхнула.
Ах, тільки сон!
Вона була розчарована навіть. Однак вигідніше розсілась у кріслі і зробила гримасу ласої кітки, яка колись так була їй до лиця.
— Цікавий сон? Ну, то розказуй.
Вона любила сни.
Але він зразу замовк. Знеохота опанувала його. Чи вона зрозуміє? Для нього не було ріжниці між дійсністю й сном. Яка ріжниця, коли у сні так само бачиш, смієшся, страждаєш, переживаєш? Хіба дійсність не щезає так само безслідно, як сон? Хіба життя не бистроплинний сон, а сон не життя?
Антін ходив по хаті і чув, як хлюпає в ньому і готове розлитись все пережите за ніч.
