— Ми входили в гори, поміж дикі уламки скель, в закаменілу трагедію велетнів. Щось певно страшне колись сталось, коли земля була молодша і гарячіша. Одвічна непорушність двигтіла, скреготали кам'яні маси, ламався світ — і скелі в гніву одривали од матірнього лона непокірних дітей. З того часу стоять одірвані скелі з застиглим виразом надлюдського жаху, дивлячись все на громади порожнім, застиглим оком, кричучи вічно широко одкритим ротом, німим криком мертвої маски…
Ми злазили вище, на самі вершки. Ах, що там було! Там вітер віє в міжгір'ях, напоєний дроком і полинами, там молодіють кущі, як свіжі дівчата, там сонце бродить поміж камінням, міняючи бистро сум тіней на радість блиску, там бачиш, як море грає вогнями і розмовляє десь в глибині, а далі стелить шовкові поли своєї одежі до самого неба.
Я сідав на траву, вона лягала на теплий камінь, сама гаряча, наче вбирала у себе все тепло скель, що служили їй за підставу. І поки вітер грав злотом її волосся, а я в її очах дивився на небо й на море разом, ся жінка оповідала своє життя.
Вона була, здається, з Кавказу. Принаймні я зрозумів, що під час революції вона билась там з військом. Залягала в горах, робила трудні переходи, невтомима, як найкращий юнак, байдужна до смерти. Вночі перепливала бистру Куру, на бордюках, щоб достарчить своїм набої. Вона мала навіть рану од козака. Розщібнула рукав і показала шрам, а я став перед ним на коліна і уклонився.
Ми були самі серед сього простору, під чистим високим небом, і острів плив з нами на морі, як хмара на синьому небі. Я був чистий і свіжий, ти розумієш, я був молодий, не чув своїх літ і свого тіла, того лепу брудного життя, я міг би летіти… Ти розумієш, що значить молодим бути і чистим? Ти не забула?..
Голос в Антона міцнішав, ріс, і він не помітив, що вже кричить.
Марта сиділа зів'яла і винувата. Обняла руками коліна, схилила голову вниз і лице потопало у неї в скорботних тінях волосся.
Йому нарешті упала в око жінчина постать і знизила тон. Він став спокійнішим.
