що розсіялось по схилах амфітеатром, як в древнім театрі, задивившись на сцену моря, де місяць творить свою одвічну містерію.
Антін задумавсь. Видимо, він силкувавсь щось пригадати, напружував пам'ять і безпомічно мовчав.
— Тут у сні моєму якась перерва, — почав винувато, — якась чорна безодня. Не пам'ятаю, що було. Я наче зник раптом, стертий з землі, і зникли зо мною острів, море й вона. Все впало у прірву.
Не пригадаю, як я опинився в човні. Не я, а ми. Ми були вдвох. Місяць висів над морем. Далекі скелі ближчими стали. Фіолетові зморщки лягли на їх обличчя, і якась тепла, материна турбота нахилила скелі над морем. Якась добрість з'єднала берег і море, згоду і смуток. І поволі, поки ріс місяць і блід, росли скелі і блідли. Повитягались гострі шпилі, одділились окремі каміння, перетворились у білий мармур, одяглися в різьбу — і став перед нами острів із моря — ввесь як Мілянський собор. А місяць вимостив злотом дорогу до нього.
Наші весла тихо плескали в морі. Спід них скакали вогні. Дрібні, маленькі, зелені, як блищаки у петрівчані ночі.
Ми зумисне направляли човен на тіні, бо там ясніше горіли вогні. Здавалось, що весла вигрібали із моря скриті в ньому скарби. Вона розщібнула рукав, закасала аж до плечей і встромила у воду руку, блакитну в місячнім сяйві.
— Дивіться! — гукала і випускала спід пальців веселі вогні, що зараз гасли.
— Тепер ми як боги! — сміялась. — Кричіть: «Хай буде світ!»
— Хай буде світ! — повторяв я за нею і теж занурював руку.
Ми нахилялись над краєм човна, такі близькі до себе, що чули на щоках лоскотання волосся та тепло лиць і дивились, як виринали з таємного глибу і скакали крізь наші пальці зелені іскри, одна, друга, десята…
Потому я виймав руки, з них стікала вода, а я брався за весла й плив далі, сиплючи ними дощ іскор.
Часом наш човен натикавсь на рибацький. Ліхтар на ньому кидав червоне світло на море, на снасті, канати, бік барки і добре, обсмалене вітром лице.
