— Ой! — закрила Палагна очі рукою, як розсипались гори.
Але Юра так само міцно стояв, і кучері вились на голові в нього, як у гнізді гадюки.
— Ага! ти так! — крикнув Юра до хмари. — То я мушу тебе заклинати. Я заклинаю вас, громи й громовинята, тучі і тученята, я розганяю тебе, фортуно, наліво, на ліси й води… Іди, рознесися, як вітер по світі… Розсядься і розситися, ти тут сили не маєш…
Але хмара тільки моргнула зневажливо лівим крилом і почала звертати направо, понад паринки.
— Нещастє! — стиснула руки Палагна, — чисто виб'є сіна…
Однак Юра не хтів піддатись. Він лиш зблід дужче, лиш очі потемніли у нього. Коли хмара направо — то й він направо, хмара наліво — і він наліво. Він бігав за нею, борючись з вітром, махав руками, грозив ціпком. Він вився, як в'юн по горі, завертаючи хмару, моцувався із нею, спирав… Ось-ось, ще трошки, ще з сього краю… Чув у грудях силу, метав громи з очей, здіймав руки угору і заклинав. Вітер розвіяв його кептар та бив у груди, хмара гарчала, плюскала громом, завертала у очі дощем, драгліла над головою, готова впасти, а він, залитий потом, ледве переводячи дух, метався грунем в нестямі, боячись втратить останні сили. Чув, що сили вже слабнуть, що в грудях пусто, що вітер рве голос, дощ залива очі, хмара перемагає і вже остатнім зусиллям підняв до неба короткий ціпок:
— Стій!..
І хмара раптом спинилась. Підняла здивовано край, сперлась як кінь на задні ноги, заклекотіла внутрішнім гнівом, одчаєм знесилля і вже просила:
— Пусти! де ся подіну?
— Не пущу!
— Пусти, бо гинем! — кликали жалібно душі, згинаючись під вагою переповнених градом мішків.
— Ага! тепер ти просиш!.. Я тебе заклинаю: іди у безвісті, у провалля, куди коні не доіржуть, корови не дорікують, вівці не доблеюють, вирони не долітають, де християнського гласу не чути… Туди пускаю тебе…
І дивна річ — хмара скорилась, покірно повернула налі-
