Не з злости, а для «годиться», коли люди звели. Якби не Семен, його побратим, що заступивсь за Івана, може б нічого не було.
Бо, стрівшись раз в коршмі, Семен вдарив Юру в лице.
— А ти, лайдаку якийсь, тобі що до Палагни, не маєш своєї жони!
Тоді Іванові соромно стало. Він скочив до Юри.
— Пазь своєї Гафії, а моєї не руш! — і затряс барткою в Юри перед лицем.
— Ти купив її на торзі? — спалахнув Юра.
Його бартка так само мигтіла перед очима в Івана.
— Потеруха б тя стерла!..
— Опришку єден!..
— На, маєш.
Іван тяв перший, просто в чоло. Але Юра, умиваючись кров'ю, встиг рубонути Івана між очі і об'юшив його аж до грудей. Посліпли обоє од хвилі гарячої крови, що заливала їм очі, а все ж кресали бартку об бартку, усе гатили один одному в груди. Вони танцювали смертельний танець, оті червоні маски, з яких парувала гаряча кров. Юра мав вже скалічену руку, але щасливим вдаром раптом зламав на двоє Іванову бартку. Іван зігнувся, чекаючи смерти, та Юра вгамував свою лють на бігу і гарним, величним рухом одкинув набік свій топірець.
— На безоружного з бартков не йду!..
Тоді вони взялись за барки.
Їх ледве розборонили.
Ну, що ж. Іван обмив свої рани, закрасивши Черемош кров'ю, та й пішов межи вівці. Там знайшов свій спочинок й розраду.
Однак бійка не помогла. Все залишилось, як було. Так само Палагна не трималася хати, так само марнів Іван. Його шкура зчорніла та обліпила кості, очі запались ще глибше, його жерла гарячка, роздратовання і неспокій. Він навіть втратив охоту до їжі.
— Не інакше, як мольфарова справа, — гірко думав Іван, — наважився на життя, хоче з світу мя звести та й сушить.
Він ходив до ворожки, та одвертала, не помогло: відай мольфар сильніший.
Іван навіть упевнився у тім. Проходячи якось повз хату
