Шерсть прилипла до тіла Чугайстра, наче він тількищо виліз з води, слина стікала цівкою з рота, одкритого втіхою рухів, він ввесь блищав при вогні, а Іван піддавав йому духу веселою грою і наче в нестямі, в знемозі і в забутті, бив в камінь поляни ногами, з яких облетіли вже постоли…
Нарешті Чугайстир знемігся.
— Буде, не можу…
Впав на траву і важко сапав, заплющивши очі.
Іван звалився на землю рядом з Чугайстром. І так дихали разом.
Врешті Чугайстир стиха хіхікнув:
— Ну, й вимахавсь нині я файно…
Пом'яв задоволено круглий живіт, покректав, розгладив на грудях волосся й почав прощатись…
— Дякувать красно за танець…
— Ідіть здорові.
— Май ся гаразд…
Розсунув сухі гіллячки смереки і впірнув в ліс.
Полянку знову обняли морок і тиша. Дотліваюча ватра кліпала в пітьмі одиноким червоним оком.
Але де була Марічка?
Іван мав ще багато їй розказати. Він чув потребу оповісти їй ціле своє життя, про свій тусок за нею, безрадісні дні, свою самотність серед ворогів, нещасливе подружжя… Але де вона була? Куди подалась? Може наліво? Йому здалося, що він бачив її востаннє з лівого боку.
Іван подався наліво. Тут була гущина. Смереки так тісно збилися в купу, що трудно було пролазить між їх шершавими пнями. Сухі нижні гіллячки кололи йому лице. Але він йшов. Брів у густій пітьмі, спотикався і натикався безперестанку на стовбур. Часом йому здавалось, що хтось його кличе. Ставав, затаївши у грудях віддих, і прислухався. Але ліс наливала така глибока тиша, що шелестіння сухих гіллячок, об які терся плечем, здавалось йому голосним лускотом пня, що валився, стятий сокирою, в лісі. Іван ішов далі, простягнувши наперед руки, неначе сліпець, який ловить руками повітря, з страху наткнутись на перешкоду.
Раптом до його вуха долетіло тихеньке, ледве вловиме дихання:
