ріжку вибираєшся, мужу, відки виглядати маю тебе? — голосила Палагна, і грубий голос її переривався в жалібних нотах.
— Файно голосить… — кивали головами старі сусідки, і чули одвітні зітхання, що розпливались в шумі людських голосів.
— Ми разом пастушили в полонині… Раз якось паслисьмо вівці та й звіяв студений вітер, гей би в зимі… Така віхола крутить, що світку не видно, а він, небіжчик… — оповідав ґазда сусідам. А в сусідів вуста ворушились од своїх згадок, бо годилось потішить засмучену душу, розлучену з тілом.
— Ти пішов, а мене саму полишив… З ким же я буду тепер ґаздувати, з ким буду худібчину доглядати?.. — питала чоловікову душу Палагна.
В одчинені двері, просто з темної ночі, вступали у хату все нові гості. Згинались перед тілом коліна, бряжчали мідяні гроші на грудях в Івана, і посувались на лавах люди, щоб дати місце новим.
Грубі свічі тихо топились, опливаючи воском, неначе сльозами, блідий поломінь лизав сперте повітря, і синій чад, змішавшись з нудним запахом воску та з випаром тіл, висів над глухим гомоном в хаті.
Ставало тісно. Обличчя схилялися до облич, тепле дихання мішалось з диханням, упрілі чола ловили у себе блиск смертельного світла, що запалило мінливі вогні на дротяних запасках, на чересах та табівках. А хата все сповнялась новими гістьми, що вже товпились біля порога.
Тіло рушало. Біласті плями, як лишаї, повзли по ньому ледве помітною тінню.
— Мужу мій солоденький, на біду-сь мя лишив… — жалілась Палагна. — Не буде кому ні у місто пійти, ні принести, ні дати, ні взяти, ні привезти…
А за вікном тужливо повістувала про се трембіта, додаючи їй жалю.
Чи не багато вже суму мала бідна душа?
Така думка видимо таїлась під вагою гнітучого смутку, бо од порога починався вже рух. Ще несміливо тупали ноги, пхалися лікті, гуркотів часом ослін, голоси рвались та мішались в глухому гомоні юрми. І ось рап-
