лубки червоної цегли, немов миски ягід, волохатих коней, закутаних у власну пару, зігнуті спини, підняті пуги… Ньо… Вйо! Соб-соб!..
На подвір'ї стояв прикажчик і серед криків та зойку приймав матеріал.
Андрій бігав од саней до саней, обмацував дерево, стукав по цеглі, заглядав кожному в очі, немов питався, чи правда? Перед прикажчиком зняв шапку і довго мовчки стояв.
Підійшов до Хоми і осміхнувся.
— Буде?
— А буде…
— Гуральня?
— Таже казав.
Споловілі, зеленкуваті очі блищали як лід, що тане на сонці. Вони пестили чорні, задимлені стіни сахарні, круглі, жовті колоди на білім снігу, сміялись до стосів цегли, до прикажчикової бороди, сивої од морозу. Тепер, пане добродзею, вже пустять пару… Не буде чоловік з голоду гинуть, аякже… — прийде термін — бери готові гроші. Так, так, Маласю, от тобі й «фабрикант»…
— Що, Хомо, буде? А бач, а бач…
Але на Андрія шипіли з Хоминих очей зелені гадючки.
— Чого радієш? Гадаєш, вони горілку гнать будуть? Кров з тебе гнатимуть, а не горілку. Хліба схотів? А горба не заробиш? Гляди! Кому черево наросте аж вище носа, а тобі жили тягтиме, пропади воно прахом…
— Чекайте, Хомо…
— … бодай би взялось вогнем та розвіялось попелом разом з людською кривдою…
— Чекайте ж бо, Хомо…
— Чого чекати? Він дума — гуральня. Домовину тобі готують, чотири дошки та яму. Та й вже.
— А, які ж бо ви, Хомо…
Але Гудзя годі було спинити. Він гнав, наче з горба.
— От взяв би — р-раз, р-раз, розвалив би к бісовій мамі, зрівняв би з землею, щоб і пам'ять пропала на віки вішні…
Хома махав руками і тупав ногою. Кожна зморщка на безвусому виді скакала у нього і видко було, як під старою свиткою корчилось тіло, наче пружина.
