Карпо Петрович тривожно поглядав наперед. Він боявся спізнитись. Його кортіло сказати Дорі, куди вони їдуть. Говорити чи ні? На квадратовім чолі поклались рядками одна на другу дрібненькі зморщки, а руки втратили важку непорушність. Ні, не треба казати, нехай се несподіванка буде. Він любовно обняв Дорю за стан і пригорнув до себе.
Біла візникова кобила помітно кульгала. Підіймала заднє копито і старалася бігти на трьох. — «Ах, стерво, мучить бідну коняку… Фу-ти, ну-ти, не підкував, скотина»… — І тут тільки в нім ворухнулось: чи добре робить, що взяв з собою Дорю? Але набігла згадка — і він заспокоївсь. Ще в дитинстві його возили дивитись на розстріл трьох москалів, і ся картина лишилась у нього на ціле життя, тоді як другі подібні, які він часто бачив, тепер вже не робили такого вражіння. Хіба ще треба було роздобути дозвіл од директора Дорі.
— Доря! ти боїшся директора свого?
— Корови?
— Якої корови? — здивувався Карпо Петрович.
— У нас так директора дражнять.
Доря надувся, всунув голову в плечі і важко процідив в ніс:
— Пано-ве гімназисти повинні вести себе у мене пристойно, ходити до церкви, поважати…
— Ха-ха! — не вдержавсь Карпо Петрович. — Як, як?
Перед ним встав наче живий важкий директор з грубим застиглим обличчям, налитий тупою пихою по сам картуз і нерухливий, як тільна корова.
— Ах ти, капшук! як ти смієш дражнитись з свого начальства?
Але Доря не вірив у нещирий гнів батька. Він надувся, аж червонів, ставив ноги, наче поліна, і, важно розчепіривши пальці, гугнявив:
— Тих, що будуть займатися соціялізмом, або ходити по шостій до міста…
— Ха-ха! — реготався Карпо Петрович, забувши всяку повагу, — чисто комедіянт!.. — Стій! — раптом штовхнув він візника в спину, — не бачиш, приїхав…
Збоку од шляху дві дикі груші тремтіли дрібненьким листом у ранішнім холодку.
