— Жане, твій борщ прохолоне…
— Ах, вибачай, Соня… Ну, мій міноносне № 17, зав'язуй серветку…
— Єсть, — стрепенувсь «міноносець № 17» (по порядку лакеїв, яких Жан часто міняв). Він вже давно тримав напоготові серветку.
— Я думаю, що-о… — прихильно обізвалася Ліда, схиливши набік біляву головку Мадонни.
— Почали сіно возити, Антоша? — зацікавивсь Аркадій Петрович.
Антоша не чув. Він накладав сам свому лягавому псу — Нептуну, що сидів на стільці поруч, кістки на тарілку і всім виднілась тільки його макушка з рідким волоссям.
Софії Петрівні неприємно було дивитись, як Жан їсть неохайно, лишаючи в вусах шматки буряків, і вона повернулась до сина.
— Антоша, тебе батько питає про сіно…
— Ах, вибачай… — підняв той засмалений вид і засюсюкав: — Замість дванадцяти возять тільки десять возів. Артем обернув щось два рази та й кинув: каже, що його Ксенька напоролась ногою на залізні граблі і треба фершала кликать — бреше, звичайно… А Бондаришин ще зимою взяв гроші, а тепер крутить…
Антоша став мокрий і червоний од борщу та хазяйських турбот. На його білому лобі густо осіла роса, а очі посоловіли.
Він знав усе, що робиться на селі. Мав не менше десятка дітей од сільських дівчат і не раз мірявся силою з найміцнішими парубками, не зважаючи на офіцерські чини.
— Усі вони такі! — сердито зітхнула Софія Петрівна і погладила Таксу, що сиділа коло неї на кріслі, важко вип'явши свої руді груди, мов в камізельці.
— Ви чіпляєтесь, діти мої, — благодушно обізвався Аркадій Петрович, кінчаючи борщ. — Мужик має так само свої потреби й турботи, як і ми, грішні.
Він був у чудеснім настрої по сьогоднішній сходці.
— Безумовно, мені здається, що батько…
Ліда знову прихильно нагнула головку Мадонни і розтягла кисло свої широкі, бліді уста.
Але Антошу се розгнівило. Вічно та Ліда! Її наспівали
